Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

— Гелé!? — озвалася до нього єхидно Рулька. — Ти скоріше повісишся на своєму чоловічому достоїнстві, ніж випустиш копійку з рук. Якби ти направду надумав дати молодєтам такі великі гроші — ти би їх до конверта не ховав, а відкрито тримав би, межи пальцями розминав би, аби всі виділи…

Коли дарування завершилося, — учасники камерного весілля порозкладали свої тілеса за столом, і Файдульський виголосив тост:

— Оскільки нові зуби в тебе, Тольцю, вже не виростуть, то нехай хоча би ті, що залишилися, добре тримаються у твоєму подружньому житті!

Файдульська, яка виконувала роль старостини, зичила молодятам дожити до глибокої старості (до ста літ!), а хрещена матір Рулька — навіть умерти в один день! Мар’яні, яка дивилася на людей з точки зору анатома, такі побажання видалися нетактовними і взагалі страшними. Їй було незрозуміло: навіщо зичити своєму ближньому жахіть, а саме дожити до таких літ, аби побачити, як у твого люблячого чоловіка закостеніють черепні шви і випадуть зуби, а в коханої дружини виродяться внутрішні органи і згаснуть їхні функції. Бр-р-р-р! Адже чим людина довше живе, тим гірше виглядає!..

Тим часом Сольпуга уже читав якогось вірша про любов, біле личко дівчини, її косу до пояса і про карі очі в козака. Мар’яна ледве дочекалася закінчення цієї лірики. Адже для неї біла шкіра була лише пігментацією, а волосся — трубочками, надто звичайною анатомічною необхідністю, аби можна було про те все складати оди чи вплітати у вінки сонетів.

Завершилися весільні гратуляції спогадами про померлих.

— Мені оце згадалася твоя мама-небіжечка, — звернулася Рулька до Ганни Антонівни. — Ой бі-і-ідна К-а-а-ася: не дожила бачити свого онука жонатим…

Після цих слів стара субретка кинулася в обійми Коркуцьончихи, і обидві жінки заголосили на всю світлицю.

— Бідна твоя мама-небіжка, — мусила визнати і старостина. — Вона не бачить, яка йому гарна жінка дісталася, яка на ній файна суко-о-о-онка…

Цей останній аргумент так подіяв на нерви гостям, що незабаром вони всі ридали. І, здавалось, не було сили, яка могла б їх спинити. Але Файдульський знайшов переконливе рішення. Він запевнив усіх, що бабуся молодого з неба бачить і наречену, і її весільне вбрання, і радіє за Толика.

Вислухавши слова старости, гості дуже зраділи і врешті згадали, що вони на весіллі, й почали водити очима по столі. Ковбаса була порізана так тонко, що Файдульська замість одного кільця наколола на виделку аж… три! Найбільше було салату за участю сирка та часнику. Так що люта гірчиця сумувала: при такому знежиреному застіллі в неї не було жодних шансів на пошанівок.

Мар’яна звернула увагу на руки Коркуцьонка. Короткі пальці з майже непомітними нігтями засвідчували скупість цієї чоловікоподібної істоти. Зараз він штрикав плястерки «Буковинської» столовою виделкою з нержавіючої сталі і взагалі возився із ними, як Пастер — із бактеріями [14] Луї Пастер (1822–1895) — французький вчений, який довів роль бактерій у походженні інфекційних хвороб . Зі значними зусиллями, до яких вдається хіба що початкуюча медсестра, уперше забираючи в пацієнта кров із вени на аналіз, він нарешті надягнув на видельце кружальце ковбаски і, підстраховуючи його ще й мізинцем, обережно, наче б то була ложка з мікстурою, ледве доніс до рота. При переправі гастрономічний продукт ризикував зірватися із закусочного знаряддя. Про якісь важливіші застільні операції цей товариш педагог, мабуть, і не мріяв.

Після того, як запрошені прокричали «гірко», а молоді поцілувалися, Коркуцьонок взявся до огірків: візьме квашений овоч, надкусить і назад покладе до загального полумиска з рештою кислих співбратів. Пояснював, що не хоче, аби сік із цих насінників стікав до його особистої тарілки.

Коркуцьончиха зашепотіла Мар’яні на вухо:

— Поклади моєму Толику побільше ковбаси. Він її страх як любить. І не чекай, щоб я тобі, доню, нагадувала про це: ти тепер — його дружина…

Чолка, яку в інтернаті не призвичаїли їсти «ложечку за маму, ложечку — за тата», сіпнулася. Бо навчилася вживати їжу самотужки, не маючи ще й десяти місяців. Тамтешня нянька Шуня заганяла їй до рота ложку з кашею так глибоко, що трапеза більше нагадувала проведення піднаркозної бронхографії. Навіть той лікар, що перевіряє діточкам горло, і то не заглиблювався своїм інструментом у такі глибини. І дівчинка мусила власноручно взятися за предмет для набирання рідини, аби уникнути «опіки» годувальниці.