Вера - «ДУМИ МОЇ, ДУМИ МОЇ

Яка радість у мене на душі, коли я читаю Руставелі, коли я знаю, що кожний «дзе», кожний «швілі» (а я це знаю, я вірю в це!) обніме мене при зустрічі й приголубить!

І я його!

29 листопада, 51. Був цього літа (осені) на Донбасі. В Кадіївці. Ой, які хороші люди!

Чудесні! А як їх написати? Не так, як N, а по-справжньому? Не знаю! Ще раз: не знаю!

Було б непогано написати щось «вишневе» про Донбас. Хай би посміялися! Тільки не

думайте, що я, Вишня, гадаю, що Донбас без мене не вміє сміятися! Ха-ха! І вміє сміятися, і знає, як сміятися, — ще краще від нас із вами.

А от — у літературі? Як? Анекдотиками? Не вийде! Вони, донбасівці, такі мудрі, такі

чудесні, що нас із вами розсмішать... Ох і кріпкий орішок! Може, я й не розкушу, та

знайдуться люди, що після мене так засміються, так загогочуть, що тільки квакнеш.

Скільки єсть там людей, скільки єсть там явищ — чудесних, неповторних...

А як?! Поки що я не втнув...

А можна... Ой як можна...

А головне — треба!

Щоб розлігся шахтарський сміх, радісний, веселий. а головне — творчість!

Він буде! Вірю!

З грудня, 51. Покидаючи Вас усіх, мої дорогі, кланяюся Вам земно за те, що бачив

Вас, за те, що жив із Вами.

Хай буде Вам добре!

Ви бачитимете народ наш у всій його величі, в розквіті його таланту!

Дозвольте ж і мені бути присутнім на його торжестві!

Остап Вишня

З грудня, 51. От ходжу я по Києву і дивлюся на наш чудесний город.

Біжать хлопчаки, біжать дівчатка: чорняві, русяві, біленькі. Вони колись

будуватимуть наше майбутнє. І який перед ними шир! Які простори! Перед ними все!

Бігає перед моїми очима маленький Павлушка, щасливий, веселий, і не знає, що

для того, щоб він отак бігав, — жив на світі Ленін.

Він собі підстрибує: скік-скік! Він собі підтопує: топ-топ! А Трумен для нього, для

мого Павлушки, атомну бомбу готує! Що це робиться?!

Ви тільки подумайте! Я одного хочу, щоб він, отой маленький, біленький Павлушка, виріс великий і задавив Трумена! Щоб усі Павлушки повиростали і задавили Трумена! І

все!

З грудня, 51. Слава Гоголю, Ніколаю Васильовичу!

Працюю над «Ревізором»...

Як це трудно! Тру-у-у-дно!

Я ж буду злочинцем, коли зроблю з Гоголя Вишню! А хіба я зможу підпаскудитися, щоб із Вишні зробити Гоголя?!

От і борюкаємося!

А хочеться, щоб Гоголь зазвучав нашою мовою так, як він має право звучати...

Одна українська поетеса в розмові зо мною (ми говорили про переклад Гоголевих

творів) здивовано запитала:

— А зачєм?

Те, що українська поетеса сказала мені:

«А зачєм?» — я не здивувався. Іменно — «зачєм»? Бо вона, на жаль, і досі не

розуміє, що є на світі народна, рідна народові, мова.

...Так от Гоголь! Ніколай Васильович! Як його зробити так, щоб по всіх селах любили

його?

Як? Навчіть!

Ота поетична індичка може сказати: «Зачєм?»

Що їй болить?

Їй заплатять за два ямбо-брахії по 10 крб. за рядок, — і вона задоволена. Вона

пшеницю від верби не відрізняє: і те шумить, і те шумить, — надрукують!

От вона й говоригь: «Зачєм?»

А я з М. В. Гоголем мучусь!

Визнаю: радісна мука, приємна мука, та проте — мука!

5 грудня, 51. «Умирающий капитализм, — пишет он, — в борьбе за сохранение

своего существования угрожает всем человеческим ценностям, и нам необходимо

защитить их. Защита философии и прогресса философии есть защита философии

социализма, то есть диалектического материализма, точно так же, как зашита

человеческой культуры есть защита социалистической культуры...»

Це — виписка з «Правды».

Хіба слово «комунізм» чи «соціалізм», саме оце слово, страшне Черчіллеві чи

Труменові? Воно страшне їм через те, що воно відбере у них маєтки та банки!

23 грудня, 51. Були на полюванні.

І не вбили, не застрілили нічого.

Для мене це — типове явище.

Коли я приходжу (як завжди) додому «попом», без нічого, — всі спокійні. Всі: жона, донька, зять, і навіть онучок, Павлушка, зовсім байдуже заявляє:

— Ді (дід)! Зайць (заєць) ма, (нема!)!

Зайця, як завжди, нема.

І от одного разу я приношу з а я ц я. Факт!

Ціла трагедія...

Як? Дід убив зайця? Не може бути!

І пішло!

Дружина з кимось говорить по телефону:

— А ви знаєте, — у нас заєць!

— Ну?

— Факт! Павло Михайлович приніс. (Приніс!). І от я мучусь уже тиждень: хто вбив

того зайця? Чую крик:

— Та ні! Та не може він убити зайця! Я двадцять літ із ним живу, і ніколи такого не

було, щоб він убив зайця! Що робить! Кажуть, що гомеопати помагають.