Вера - «ДУМИ МОЇ, ДУМИ МОЇ

хорошого, радянського часу.

Треба підтягати народ до розуміння сміху, хорошого, світлого, того сміху, що ним у

комунізмі ми сміятимемося...

25 лютого, 51. Дивне діло: десь отам, на Полтавщині, син лебединського

сапожника Михайло Кіндратович Губенко, солдат, що приїхав у Грунь, до поміщиці фон

Рот, був у неї за прикажчика (я барині ручку цілував. Факт!), оженився в Груні з молодою

дівчиною Параскою Олександрівною (Балаш — її прізвище). М. К. Губенкові було вже 33

— 34 роки. Народили вони за двадцять п'ять років (батько вмер 1909 року) сімнадцять

дітей. Двічі близнята! Батько вмер, коли наймолодшому, Костеві, був один тільки рік!

Подумайте — за двадцять п'ять років життя з матір'ю — сімнадцятеро дітей! Злидні

злиденні! Коли батько помер, — господи! — та їсти не було чого! Ото мене й старшого

брата, Василя (потім він Чечвянський), батько одвіз у Київську воєнно-фельдшерську

школу. І ми 18 — 19-річними хлопцями пішли... Куди? У світ!

Так от... про минуле, про родину... Десь у Груні, перед степом, дві могили: мій

батько і моя мати... Хто їх знає? Ніхто!

А вони народили мене, Остапа Вишню, хіба вони знали, що отой хлопчисько, що

його мати била віником, а батько гладив по голівці, буде Остапом Вишнею?

Кланяюсь могилам батька та й матері! Ніколи не був у літературі спекулянтом!

Ніколи! І не буду!

Не довелося доказати, що я не той, «що греблю рве», не довелося!

...Ой, як буде комусь соромно за мої страждання! Ой, як буде! А я чесно дивлюся у

вікно, І мені так хороше, що я не націоналіст! Ні!

От лежу я, хворий, на канапі і читаю; читаю хворий, умираючий: На мосту, на переходе,

Светлых улиц поперек,

Мимо девушек проходят —

Только тронут козырек..

Я, Вишня Остап, умираю, а біля мене збоку Саша Прокоф'єв!

Дорогой Александр Андреевич Прокофьев! Прошу тебя! Приди на мою могилу и

спой одну русскую песню! Пусть прозвучит русская песня над могилой украинского

«националиста»... Того «националиста», который так любил русский народ, его песню, его

слово!

10 березня, 51. Умираючи, кажу вам усім: ніколи не сміявся без любові до вас усіх, до сонця, до вітру, до зеленого листу!

У моєму сміхові завжди бачив народ: хорошого чоловіка, привітну жінку, дівчину

веселооку, дитину, бабу з дідом... І так мені хотілося, щоб посміхнулися вони, щоб веселі

вони були, радісні, хороші...

Заявляю урочисто!

Клянусь торжественно!

Ніколи, ніяк, нічого проти народу, а значить, і проти Радянської влади, не зробив

злочинного.

Помилявся! Так! Але приходив до народу свого із усіма своїми помилками. Такий, як

я єсть. Отакий!

Усім своїм єством хотілося бути корисним народові. Не поневірятися, не

лакействувать перед народом, а служити йому, народові, чудесному нашому народові, милуватися з нього і радуватися з того, що я маю честь, велику, чудесну, незрівнянну і

неповторну честь належати до свого народу.

Ніколи я не зрадив інтересів свого народу! Ніколи!

Мало я зробив для народу! Мало! Хотілося б більше, але що я можу зробити?

Одне можу сказати: ходив по своїй землі, дихав своїм повітрям так, щоб нікому не

заважати, щоб нікому не псувати його дихання!

І все!

5 листопада, 51. Треба перекласти «Ревізора» Гоголя українською мовою. І все.

Ніколи я не відчував себе таким безсилим, таким нікчемним, як перед «подвигом» —

перекласти «Ревізора». Тільки з М. Т. Рильським як редактором я можу ризикнути взятися

за цю роботу. Бог єсть? Чи нема? Поможи мені, господи, зробити цю роботу! Так зробити, щоб народ наш відчув, полюбив цю безсмертну комедію, яка така близька, така рідна, така для мене пахуча, як троянда в моєму творчому садку, як калина на моєму огороді, як

очі в мого онука, Павлушки, голубі та чисті.

А як же це зробити?

«Адекватно!» — чую я голоси, будь вони трижди прокляті!

Ніхто так не благородить людини, як її труд!

І дружба народів!

Що єсть благороднішого на світі, як дружба народів?

Ну, чому, справді, я був би сичав на казаха, на грузина, на турка?

Ну, чого?

А чому я не можу його обняти, приголубити, поцілувати?

Ну, чому?

28 листопада, 51. Пора сказати, що вірність своєму народові не залежить од

прізвища! Можна любити один одного незалежно від прізвищ і походжень.

Що для цього треба?

Чесність! Тільки!

Та я б одірвав собі голову, коли б вона могла подумати про те, що Леонідзе не брат

мені, що Тамара Ханум не сестра мені!