Вера - «ДУМИ МОЇ, ДУМИ МОЇ

того ж і живемо, щоб... той... оте... того... Так напишете?

...І от Тимошенко...

Він не тойкає, не отойкає, не тогокає... Він упивається у вас, він ніби помпу своїх

очей встромляє у вашу думку... Що? Як? Одне слово! Одну мисль!..

І ви знаєте, — він вас заражає на творчість, на дерзання, на роботу!

Для такої людини хочеться щось ізробити, бо це людина творча.

Творець!

Багато ще в нього є недосконалого, невдалого, наївного, почасти дрібного, але не в

цім річ: на добірному зерні пшениці полова навіть обов'язкова.

Але це творчість...

А творчість, справжня творчість, вона не тільки радує, вона запліднює...

От вам і Тарапунька!

8 лютого, 52.

Що таке талант?

Горький правильно сказав: «Талант — це робота».

Таланти різні бувають:

1) Талант для таланту.

2) Талант для себе.

3) Талант для народу.

Я — за третій талант.

Для таланту? Чепуха... Масло для масла...

Для себе? Сам себе по череву гладить?! Нецікаво!

Для народу?

Інтересно, корисно, але ж і трудно!

Чому?

Бо в таланті твоєму бере участь народ!

Хочеш бути талановитим — учись у народу!

Вивчився? Визнали?

Кланяйся народові!

А коли тебе вже визнали таким уже талантом, що талановитішого й у світі не було,

— гордись, пишайся, задавайся, хукай, мукай, подивись у дзеркало, а потім ще раз

запишайся і...

Вчись у народу!

Позадавайся, позадавайся та й... поклонись народові!

8 лютого, 52. Якби я, Остап Вишня, щось використав із попереднього... Що б мені

сказали?!

Та мене б убили! Та знищили б!

Вишня — украв! Ой-ой-ой!

Так я вам скажу по секрету. Все своє життя літературне я стежив, щоб — не дай бог!

— не вкрасти чогось у іншого. Чи пощастило мені це зробити, чи ні — я не знаю... Я не

хотів бути похожим на інших...

Признаюсь. На зорі моєї літературної роботи я (страшенний курій), я не курив, я

нічого, доки я не сів до столу, я нічого не читав, — ні газет, ні журналів, — щоб голова моя

була свіжа! Ні за що не зачіпалась! Я не знаю, чи правий я був, чи треба це було робити, але я це робив...

Наслідував я когось?

Свідомо — ні!

Може, ще хтось так робив, як я, — я не знаю...

Але — їй-богу, я говорю правду! — я кожного ранку підходив до чистого аркуша

паперу, як до незайманої дівчини... Щоб ніхто, і навіть я сам, не міг того аркуша

порушити...

І от тепер, коли сивина, коли вже серце з камфорою, я згадую ті часи, коли вночі я

схоплювався й записував окремі слова, фрази, думки...

А вранці... записував уже все як слід...

Майте на увазі — не брешу!

На схилі літ я можу сказати чесно:

— Ой, як я любив літературу!

— А вона мене?

— І я її!

І я щасливий, що доля моя дала мені змогу любити літературу! Спасибі долі!

12 лютого, 52. Переклав отож я «Ревізора» Гоголя.

Дуже (спасибі йому!) допоміг мені М. Т. Рильський.

Досконала робота?

Розуміється, ні!

Над творами Гоголя взагалі, а зосібна над «Ревізором» (перекладами) слід

працювати, може, ціле життя, щоб наблизити їх до оригіналу.

Ну, а ми ж як?

Давай, давай, давай...

Ну, й дали...

Актори театру ім. Франка, що ставить «Ревізора» в моєму перекладі, переклад

визнали за задовільний.

Були (та й не можуть не бути) зауваження, дуже слушні, дуже розумні, з якими не

можна не погодитися, бо актор підходить до ролі з свого боку, — йому така фраза кращає, коли так сказати, а не так. Актор втілює образ, живе ним, — отже, та сама фраза в його

інтерпретації оживає, динамічнішає... Як же з цим не погодитися?

А от Комітет в справах мистецтв дав мій переклад на рецензію якомусь N. Цей

«рецензент» написав зауважень на цілих шістдесят, а то й більше, сторінок. Він вимагає

дослівного, буквального перекладу!

Із його зауважень видно, що він, N. знає українські слова, та не знає мови.

Це якийсь шашіль у мові.

А він, кажуть, член-кореспондент Академії нашої...

І от — що виходить?..

Нашу з Рильським роботу перевіряє чиновник, причім нечесний чиновник, заробітчанин...

І хотять, щоб я наслідував його, вірив і признавав його зауваження.

Так чому ж не дати йому перекласти Гоголя?

Забуває Комітет мудрі слова В. І. Леніна:

«Один дурень може такого наробити, що потім десять (здається, так. — О. В.) не

розплутають...»

14 лютого, 52. Які люди повиростали! Які люди... Колись фельдшерував я разом із

Михайлом Сидоровичем Коломійченком. Розумний, чудесний, чарівний був хлопчик із

синіми лукавими очима. Дотепний, веселий і серйозний.