Вера - «ДУМИ МОЇ, ДУМИ МОЇ

Жінки за ним... та, боже мій, якби я був жінкою — не втримався б!

А тепер я бачу його професором, замічательним хірургом, державного розуму

людиною.

Ну, як же не радуватися?!

І це не з професорів, що до них у чергу записуються, про яких говорять:

— Ви билі у професора? А какой номер? А сколько заплатілі?!

Це — наш, народний, хороший лікар, людина, що ніколи не зрадить, не продасть

свого народу!

Як радісно бачити таку людину!

А Іван Іванович Кальченко!

А брат Михайла Сидоровича — Олексій Сидорович, професор-отіатр!

Дивишся на них — і душа твоя танцює: яких хороших людей дала Жовтнева

революція!

А якби її, Жовтневої революції, не було?

Ну що ж?

Ну, й були б ми всі прихвоснями панськими, поневірялися — та й вже!

А тепер ходить Михайло Сидорович по землі, по своїй, по радянській, кріпко ходить, розумно ходить і говорить (мені говорить, бо мені можна — стара дружба це дозволяє), а

говорить на моє: «Як, Миша?»

— Все опанував! Все роблю. Штучні піщеводи роблю! І черепну хірургію знаю!

Передо мною Михайло Сидорович не вихваляється, ні, він просто мені говорить, чого він «достиг» (не придумаю зараз іншого слова), — він, пам'ятаючи колишню нашу

дружбу, ніби передо мною звітує про те, що зробив він...

А мені так хотілося кинутися на нього, обняти, стиснути його, поцілувати....

Було незручно це зробити при людях: він-бо професор, головний хірург Міністерства

охорони здоров'я і т. ін.

А мені гопки хотілося!

Щоб знав старий Коломійченко, робітник залізничний, які в нього сини!

Щоб і на тім світі гордо кістки його лежали...

23 лютого, 52. Кажуть, що переклад «Ревізора» — хороший.

Пишуть так!

Мені сором! Над перекладом Гоголя можна працювати цілий свій вік!

Тільки без словників!

Без отих рецензентів!

Як би можна було нашою, українською, мовою подати Миколу Васильовича!

Тільки б попрацювати!

Не можна так, як це було зо мною: «Дай! Дай! Давай! Давай!»

Спасибі Рильському, а то б ми «надавали»!

ЗО квітня, 52. Завтра 1 Травня!

Веселий май! Народний май!

Яка честь належати народові!

Яка радість, коли згадає тебе теплим словом народ!

Для цього слід жити і слід працювати...

Їй-богу, не гонорар! Їй-богу, не гонорар! Їй-богу не гонорар!

Щоб народ усміхнувся!

І тільки!

Віддам усі гонорари — тільки скажіть мені, що треба для того, щоб народ (народ!) усміхнувся!

25 травня, 52. Як багато погано, коли всього багато.

У мене, приміром, єсть «Побєда».

Я їду, і мені дуже гірко, коли путями-шляхами чимчикують подорожні.

Чому саме я їду? А вони йдуть?

Таж моя мати отак колись, згорблена, ходила... Для кого моя мати ходила? Для

мене...

А я от їду барином — і страшенно задоволений... Радий...

Не думайте, що я ото «нігіль-мігіль»...

Але... єсть межа, грань...

І єсть іще час... Час!!!

Не можна, по-моєму, тикатися із своїми особистими котеджами-дачами туди, де ще

корівників, свинарників, птахарень колгоспники не побудували.

Чого ти туди лізеш?

Хочеш, щоб усі говорили: оце дача Вишні, он яка, он бачиш!'

Єсть — грань! Межа!

Оцієї межі не можна переступати!

І все!

Ніколи нетреба забувати, що ти від народу і що твоя робота — для народу! А не для

дачі!

26 травня, 52. Побудували будинок для письменників!

Хороший будинок, в поганому (для письменників!) районі — на розі

Червоноармійської і б. Шевченка.

Розподіл квартир. Ажіотаж! Крики! Скандал! Кому? що значить — «кому»?

Чому крики? Чому ґвалт?

Ну чому?

Невже не ясно: тому, кому треба, тому, хто своєю роботою заслужив, тому, хто для

роботи заслуговує, потребує кращих квартирних умов!

Іменно — потребує!

А що робиться?!

Скільки галасу, шуму, гармидеру?!

А скільки в тому галасі справжнього бажання допомогти розвиткові літератури?!

Чи можемо ми уявити такий, приміром, випадок: от Спілка письменників бачить, що

талановитому, скромному, тихому письменникові потрібна квартира...

Чи зможе Спілка (колектив!) прийти до того письменника та й сказати йому (знавши, що він своїм характером не проситиме):

— Товаришу! От вам квартира! Вам для вашої роботи вона потрібна! Живіть і

працюйте!

Такого, на жаль, не помічаємо. А що бачимо?

— Діти! Жінки! От я! От я!

Крики, шум!

Та хіба хтось проти дітей? Проти жінок? Проти бабушок?

Всіх я їх, дітей, бабущок і т. д., люблю, але це, проте, не література!

І не тикайся в літературу з своїми двома, трьома чи чотирма жінками, а тикайся