Вера - «ДУМИ МОЇ, ДУМИ МОЇ

Пилипенка...

І завжди ми сміялися, і завжди ми радувалися...

І, може, іноді стискувалося наше серце, що талант Пилипенків, яскравий і

самобутній, ніби іноді застигав тупцювався на місці...

Але не він в цьому винний.

Скромний, лагідний, сумирний і тихий, він робив те, що від нього вимагалося.

А вимоги були половинчасті, а використати його, як на те він мав усі дані, не

спромоглися...

А якого було у Миші Пилипенка сміху — здорового, веселого, забористого і

задеричастого...

Вічна йому пам'ять.

Мене особисто опечалила смерть Миші (а він для мене — Миша!) через те, що

своїм талантом він дуже був споріднений з моїми роботами, з моїми спробами звеселити

людину...

Він багацько читав те, що я понаписував...

Спасибі йому за це!

М. X. Пилипенко — багата була натура, творча була натура, невсипуща й

невгомонна!

Приклади?

Якось прийшов він до мене, подивився і сказав-«Добре!»

За кілька день, бачу, перед моїм балконом посаджено три дерева: два каштани й

явір...

М. X. Пилипенко, виявляється, рано-вранці прийшов, сам викопав три ями і сам

посадив три дерева. Причім він сам, на своїх плечах приніс ті дерева й посадив...

І досі ті дерева ростуть.

Щоправда, міськрада випрохала в мене один каштан (чудесний каштан!) і

пересадила його кудись (для ансамблю), а натомість посадила мені «дорослу» липу..

І тепер перед моїм балконом ростуть три дерева, що їх посадив Михайло

Харлампович Пилипенко.

Вони ростимуть довго! Але пам'ять про М. X. Пилипенка, про замічательного

артиста, про к р е п к у людину, чесну людину, переросте ці дерева...

Пам'ять йому буде вічна!

Що ще хочеться сказати?

М. X. Пилипенко за все своє життя не випив, мабуть, і отакунької чарки горілки, не

викурив жодної цигарки, — і ви дивіться: інфаркт! Серце! І людини нема! Фізично він був

як дуб! Та він же сам, своїми руками повикопував ями біля театру ім. Франка, посадив

дерева, — сам, самотужки, тягав воду, поливав ті дерева і т. ін.

Здавалося, що здоров'ю цього здоров'яка кінця не буде.

І от вам: інфаркт — і людини нема.

Хай же буде йому земля така легка, така весела, як він був сам!

24 серпня, 52. Я прочитав у «Вітчизні» статтю «Радянський патріотизм».

Ой, неправильно. Обвинувачувати Ол. Прокоф'єва в непатріотизмі?

Цього ладозького бідняка, комбєда, мужика, безконечно залюбленого в Росію, в

Батьківщину...

Я не знаю — треба або нічого не розуміти, або... краще не говорити...

А Маяковський?

Я не знаю, чи буде в мене час, щоб написати про В. В. Маяковського так, як я його

знаю.

Здохну, може, — і не напишу!

Повинен поки що сказати, що Маяковський був в е л и к и й чоловік, з отакенним

серцем.

Благородства надзвичайного.

Мені пощастило знати Маяковського так, як, може, ніхто його не знав.

Грудень, 1954. Якби я мав такий талант, щоб описати, щоб змалювати всю

чарівність, всю її лукаву посмішку, всю її, — а де слів ізнайти?! — щоб познайомити Вас з

її тільки непомітними рухами, її хитрими оченятами, її закопиленими губенятами.

Ось вона біжить до мене:

— Дзід! Дзєд! (Це значить: «Діду! Діду!»)

Їй півтора року...

У діда на столику лежать цукерки...

Скільки хитрощів у Мар'янки (її звуть Мар'янка), щоб отой цукерок до неї потрапив.

Вона (їй півтора року) — хитрує. Вона діда гладить, вона до діда посміхається, вона

діда забавляє, щоб дід не помітив, як вона простягає рученятко і бере цукерка.

А ви бачили, як у дитини засвічуються огні-оченята? І які в неї робляться щічки? І як

губенята розтягаються в лукаву посмішку?

Яким треба бути письменником, щоб змалювати це все!

З чим порівняєш посмішку дитини?

Я дивлюсь, дивлюсь на оте мале, що стоїть передо мною, і не знаю, як передати

моїм читачам все те хороше, що дитячі очі випромінюють.

І я знаю, що коли б мені пощастило висловити всю ту любов, усю ту безконечну мою

приязнь (та що приязнь! Не знайду слова!) до народу, — який би я був щасливий!

От тепер — старий я! — дивлюсь я на дітей — і вірю, що буде їм краще!

17 грудня, 54. Сиджу й слухаю радіо.

Говорять бригадири, ланкові.

Говорять вони про те, скільки вони вносять удобрень, угноєнь, як вони закривають

вологу, як вони б'ються за врожай!

Який народ! Який народ!

А я сиджу й плачу! їй-богу, плачу! Якби ми, письменники, вносили стільки

«удобрень» у свою ниву, якби ми так добросовісно працювали! Який би був урожай'

18 грудня, 54. От я перекладаю оповідання Юрія Яновського... Перекладаю з