Вера: «ДУМИ МОЇ, ДУМИ МОЇ

російської мови на українську. Ми знаємо Юрія Яновського як прекрасного знавця

української мови. Чому він написав свої оповідання по-російськи? Що це?

Підлабузництво? Нічого подібного! Якби я, Остап Вишня, міг написати мої думки по-

англійськи, по-французьки, по якому хочете, — невже це принизить мене як українського

письменника?

А як би мені хотілося зрозуміти слово товариша з Нігерії, зрозуміти й поцілувати

уста, що це слово вимовили...

Але, на жаль, на превеликий мій жаль, я не доживу до того часу, коли чорна людина

з Нігерії поцілує мою сестру, доньку, онуку, щоб у мене в домі бігали, може, чорняві, може, коричневі мої онучата... Такі, як Мар'янка... До цього я не доживу.

19 грудня, 54. 2-й з'їзд письменників СРСР. Я не на з'їзді. Здоров'я не дозволило.

Хай знає мій стіл про те, як капали мої сльози, не капали, а лилися...

Хороша доповідь Симонова на з'їзді Як не вітати такі слова (перепишу їх по-

руському):

«...Партия всегда указывала нам на воспитательную задачу, стоящую перед всей

литературой, подчеркивая при этом, что воспитывать людей можно правдой и только

правдой».

Правда... Тільки вона, правда, була поводирем у моєму житті.

Я ніколи не зрадив правди...

19 грудня, 54. Бігають круг мене мої онучата: Павлушка та Мар'янка.

Маша — не моя дочка, не від мене вона народилася. Живе Маша зо мною вже

тридцять літ, — півтора їй року було, як я її побачив, — і я вам скажу, що навряд чи можна

більше й дужче любити свою дитину, як я люблю свою Машу. Не в крові, не в гормонах, виходить, справа. Я не уявляю себе, не уявляю свого життя без Маші.

А тепер, коли біля мене стрибають онуки, Машині дітки, я не уявляю свого життя без

цих онуків, без Павлушки й Мар'янки. Я не знаю, чи мої онучата виростуть хорошими, справжніми людьми, — гадаю, що буде так, бо всі ми робимо все для того, щоб саме так

сталося, — але я знаю, що і Павлушка, і Мар'янка прийдуть колись на дідову могилу. І

прийдуть — я в це вірю! — не для того, щоб плюнути на могилу...

От вам і «чужі» діти.

Це — в хаті... А хіба є, хіба можуть бути для мене, для письменника, десь чужі діти?

Нема! І діти Нігерії, і чорні, і червоні, і жовті, і білі — всі вони діти, і всі м о ї діти, і моє горе, велике горе, в тому, що я, маючи у себе в хаті хліб, не маю змоги дати шматок хліба

голодній чорній, жовтій, червоній і всякій іншій дитині, не можу викликати у неї веселої

посмішки, не можу вгамувати її сльозу...

У мене є зять, батько моїх онуків. Чужий він. мені? Ні! Не чужий! Він — мій син! Він

навіть більше, як син. Він — батько моїх чудесних онучат! І велике йому спасибі за те, що

в моїй тепер хаті лунає чудесний дитячий сміх, лунають дитячі голоси.

Січень, 1955 р. Як би я виступив на 2-му з'їзді письменників СРСР?

1. Я б перш за все привітав справедливий виступ М. О. Шолохова.

Благородний біль за судьби літератури був у його виступі.

Біль за літературу, а не за літераторів.

Що б я сказав на 2-му з'їзді письменників?

2. Я б сказав так: Москва — наша мати. Ми її любимо. У чім ця наша любов має

вилитися? В тому, що ми, так звані периферійні письменники, приїхавши до Москви, станемо навколішки? Цілуватимемо брук Красної площі і т. д., і т. ін.?

Ні! Любов до Москви, по-моєму, полягає в тому, що, приміром, один письменник, приїхавши до Москви, говорить, має право сказати:

— Москва моя! Люблю тебе! І як любов до тебе, привіз от я «Тихий Дон». Дивись, який я у тебе «Тихий Дон» єсть... А от твоя «Піднята цілина». Дивись!

Візьми!

Підходять до Москви ще письменники. ...Дивись, які чудесні пісні, які прекрасні в

тебе люди біля Ладоги! І як вони віршують! (О. Прокоф'єв). ...Слухай, Москва, як у нас

«Реве та стогне Дніпр широкий»...

...Дивись, як танцюють лявониху.

...Любуйся, як «Алитет уходит в горн».

...Москва... Радуйся, як воював «Вася Тьоркін».

...А які «Витязі в тигровій шкурі»... ...А як ріс «Абай»!

...Дивись, Москва, як ми тебе любимо...

...Навіть «Последний из удэге» у тебе перший...

...Как близко к тебе «Далеко от Москви»...

Отак би я говорив на з'їзді...

Січень, 1955 р. Що таке творчість?

Творчість — це народ! Тільки!

От я, письменник, творю... Думаю... Видумую... Записую...

І коли я чесно аналізуватиму всю мою творчість, — усі її етапи, перипетії, — завжди

я наткнуся на спогади, на оте, на оте... Отак я чув, а це я бачив, а це хтось розповідав...

Пейзаж? Природа? Вони перед тобою... Від тебе залежить одмітити і переказати те, що ти