Вера: «ДУМИ МОЇ, ДУМИ МОЇ

тремтіння, її шелестіння, її бриніння... Отого, що мати над колискою: Люлі-люлі, люлечки,

Шовковії вервечки...

Не з написаної вдома з фольклорних матеріалів лекції, що перед студентами басом: Мальовані бильця

Пішли до Кирильця...

А з материних уст... Коли мати, над колискою схилившись, сумними очима на

майбутнього академіка, стомлена, дивиться та:

Ой ну, котку, котів два

Сірі, білі обидва...

Отакий академік знатиме аромат рідної мови...

19 січня, 51. Був оце в театрі. Танцювала актриса. А я собі сиджу та думаю:

«Ми дивимося, милуємося, ляскаємо, а хто ж із нас подумав, хто подбав про те, чи

їла вона сьогодні, чи спала вона сьогодні, чи відпочивала перед тим, як оце перед нами

вона танцює, милує нас, веселить нас?!

І хто ж із нас прийде, скаже їй спасибі, сердечне, хороше?

Ніхто!

Тільки якийсь рецензент, заробляючи свій гонорар, кине:

«Носок вона не так поставила!» Рецензент... Я сам рецензент... Якось так виходить

(із старих часів, традиція!), що рецензент повинен «крить»! Вони, рецензенти, завжди

шукали негативне, — це ж легше, — от вилає хтось когось, і вже! Похвалити — трудніше, треба довести плюси... А мінуси — легше! Крий! І все!

А я, грішний, завжди хочу бачити в людському труді (гра акторська — це великий

труд) тільки хороше!

Їду в таксі. Дивлюся на водія... І знову думка: скільки в нього дітей? Чи обідав він

сьогодні? І як? Чи образив його хтось? І як би мені хотілося, щоб він був усім задоволений!

Щоб співав, їдучи в таксі!

Як би мені хотілося, щоб усі люди, щоб увесь народ співав! Голосно! Щиро! На весь

голос!..

20 січня, 51. Були на перегляді опери «Богдан Хмельницький».

Опера! Справжня!

Гадаю (боюся!), перша опера справжня — радянська.

Трудно мені відразу розібратися, як і що, — це справа серйозна!

Але мушу посвідчити, що це явище на нашому, радянському культурному фронті! Як

би хто не дивився на самий факт об'єднання України з Росією.

Будьте чесні: свідомо чи несвідомо діяв Богдан, але це ж зародок дружби народів.

Дружба!

І коли в якогось сукиного сина ще залишилося оте мерзенне: я — українець, а ти —

кацап! — хай він буде трижди проклят, бо (подумай!) у стократ приємніше мені цілувати

рязанського мужика, ніж бити його по голові.

До чого просто це все!

Так от, щоб дійти до цієї простоти, — скільки крові, мук, страждань!

А як приємно мені тепер, коли я обнімаю щиро, любовно, кріпко Сашу Прокоф'єва, Твардовського, Тихонова, Грибачова!

Як я радуюсь (а я таки радуюсь, отут, за оцим моїм столом), як я радуюсь, коли

Ніколай Грибачов, коли Саша Прокоф'єв, Твардовський, Фадєєв, Тихонов, Луконін і всі-всі,

— коли вони напишуть щось хороше… Щось для народу. Для нас.

А тепер по секрету: я гордий, я задаюсь, що я переміг, переборов у собі і заздрощі, і

націоналістичну коросту, і все-все...

І я тепер, чистий у мислях, чистий у почуттях своїх, можу прийти до О. О. Фадєєва і

сказати просто, чисто, хороше:

— Вітаю! Люблю!

Тридцять п'ять літ я в літературі!

Я дожив до того часу, коли я ходжу вулицями в Києві — радісний, веселий, легкий...

І я гадаю, що всіма моїми стражданнями, всіма моїми серцями, і працями, і думками

я маю право сказати всім моїм читачам, всім моїм товаришам по роботі:

— Я люблю вас!

А народові?

Я не маю права сказати народові:

— Я люблю тебе!

Я тільки можу стати на коліна перед народом, уклонитися йому земно та й

проказати:

— Спасибі тобі, народе, що я єсть я! Хай буде благословенне твоє ім'я?

23 лютого, 51. Оце я собі думаю: що треба, щоб мати право з людини посміятися, покепкувати, навіть насміятися, із своєї, рідної людини? Не з ворога. Ворога треба бити і

вбивати...

А от своя, рідна людина, як з неї можна посміятися, щоб її не образити (убити —

можна, але ображати... це не однаково)...

Так от: що треба, щоб посміятися не з ворога,,, а з друга?

Треба — любити людину. Більше, ніж самого себе.

Тоді тільки ти маєш право сміятися. І тоді людина разом з тобою буде сміятися... із

себе, із своїх якихось хиб, недоліків, недочотів і т. д. І буде такий дружній, такий хороший

сміх...

Той сміх, що не ображає, а виліковує, виховує людину, підвищує...

Коли ми виховаємо людину до того рівня, що вона любитиме сміх, як воду, як

повітря, як своє, як рідне, без чого сумно жити, — отоді тільки зрозуміють NN. що не

можна наслідувати Руданського, бо наш народ хоче сміху не часів Руданського, а нашого