Ну, що ж іще? Наше, хлоп'яче? Може, я щось і забув (і напевно!), але народ сам, самотужки не міг не розвивати своєї сили, спритності...
Тепер...
Тепер — спорт всенародне явище, організоване, обгрунтоване.
Це — ясно: народна влада, Радянська влада...
Але нам, старим, що робити?
А ви знаєте, я, що ніколи не фізкультурив, я цілком серйозно тепер жалкую...
І коли повз мене біжать (крос), коли я дивлюсь на футбол, на легкоатлетів, — я
захоплююсь!
Я б і сам побіг!
І я б зробив це ще... краще!
4 травня, 49. Я вважаю за українця не того, хто вміє добре співати «Реве та стогне»
та садити гопака, і не того, в кого прізвище на «ко», — а того, хто бажає добра
українському народові, хто сприяє його матеріальному й духовному розвиткові.
Хай його прізвище на «ов» чи на «ий», хай він співає «Во саду ли, в огороде», чи
«Будьте здорови, жявіце багато», або танцює камаринського чи лявониху, — я з ними і
танцюватиму, й співатиму з особливим захватом. Бо ото й є справжні українці.
6 травня, 49. Говорять про моє 60-ліття.
Про його святкування і т. ін.
Я говорю: «Не треба!», «Навіщо?!»
І бачу, що кожний, кому я це говорю, думає:
«Так, так! «Скромничає»... Молода піч колупає...» А мені так не хочеться, от їй-богу, не хочеться ніякого з приводу мого 60-ліття «буму». Не в моїм це характері! Не вірите? А я
прошу вас: повірте!
Коли іноді Вишня «окрисювався», вимагав до себе уваги і т. ін., — то це було тільки
тоді, коли Вишня був представником радянської літератури. Для літератури і в ім'я
літератури. А шістдесят літ — це моє, особисте. Не треба!
15 травня, 49. Який би я був щасливий, якби своїми творами зміг викликати
усмішку, хорошу, теплу усмішку, у радянського народу!
Ви уявляєте собі: народ радісно усміхнувся!
Але як це трудно!
Для літератури, по-моєму, треба перш за все — чесність.
Потім уже геній, талант, здібність і інші атрибути літератури.
Тоді буде література!
12 грудня, 49. Сьогодні дістав листа з Москви. Якась там затримка з виданням моєї
збірки в «Крокодилі».
Невже ніхто не розуміє, що мене аж ніяк ця справа не турбує? Видадуть —
видадуть! Не видадуть — не видадуть!
Спасибі вам усім, мої дорогі рецензенти, за вашу думку про мою роботу! Пишіть, що
хочете; говоріть, як знаєте!
Мою роботу рецензував народ!
Говорю це не хвастаючись, говорю це як факт, — схиливши свою сиву голову перед
народом
Чи зрозумієте ви, рецензенти мої, що, взявшись за літературну роботу, я ніколи не
думав про гонорар, про свою славу і про всяке таке. Я почав робити те, що, на мою думку, могло дати користь народові.
Народ — оцінив. Спасибі йому. Значить, жив я не паразитом.
Помилявся? Так! Помилявся, і дуже помилявся. Але з чистою совістю можу сказати, що ніколи не хотів пошкодити народові.
І все!
Зрозумійте (мабуть, не зрозумієте!), що, коли на виступах мене вітають слухачі, народ, я приходжу додому і падаю, знесилений, терзаючись (так, терзаючись!).
За що?! За що люблять? Я ж нічого, достойного великого радянського народу, не
зробив!
Всі оплески, всі виклики я розумію як вимогу:
«Зроби!»
А де сили?
Як виріс наш народ, як змужнів, як звеселів, — та в кого ж знайдуться сили, хист, талант, щоб задовольнити потребу нашого замічательного народу на культуру, на
художнє слово?
А який же народ наш добрий, який увічливий, який делікатний!
Скільки ж у нього добра до всіх тих, хто хоч трішечки дає йому незвичайного, небуденного, до роздуму придатного...
І коли мені доля дала змогу хоч трішечки, хоч отакунічки дати народові
посміхнутися, — киньте всі гонорари, добра, багатства, — все киньте!
Найвищого гонорару, як веселий блиск в очах народу, — нема.
18 грудня, 49. Ну, чому я мушу чукикати літературу? Чому я мушу боліти, страждати
за того, хто прийшов у літературу? Офіціально? Ні!
А серцем, душею, болем моїм?
Чому? Чому такий біль у мене не тільки за «провалля» в літературі, а за особу
талановиту, за її поведінку навіть в особистому житті?..
Для літератури мало кришталевої чистоти, література — це перл у кришталях і
чистота в найчистішому.
Який жах (а може, й не так уже страшно), що я знаю особисто людей, що створили
перли нашої літератури.
Я їх бачив, з ними говорив, за одним з ними столом сидів, пив, їв, розмовляв, сміявся, жартував...
А потім читав.
19 грудня, 49. А ви коли-небудь бачили прикажчика в літературі? Такий собі:
Читать дальше