Итало Кальвино - Якщо подорожній одної зимової ночі

– Тут, у полі, між твоїм батьком і Фаустіно Іґуерасом зчинилася звада, – пояснює Анаклета, – і поклали вони, що світ надто тісний для них для двох, і сполом викопали серед поля яму. І тої хвилі, як вони постановили, що повинні стятися в бою не на життя, а на смерть, уся ненависть поміж ними враз ущухла: в любові й злагоді трудилися вони, риючи яму. Тоді один з них став з одного боку ями, а другий – з другого, і в правиці кожен з них стискав ножа, а на ліву руку в кожного було намотане пончо. І кожен з них по черзі стрибав через яму і разив другого ножем, а той захищався намотаним на руку пончо і намагався зіпхнути ворога в яму. Так вони билися до самого до світання, і земля навколо ями вже не клубилася пилюкою, бо геть просякла пролитою кров’ю. Всі індіяни Окведаля стояли колом круг ями і двох задиханих, закривавлених юнаків. Стояли непорушно, не мовлячи ні слова, щоб не перешкоджати божому судилищу, що на нім вершилась доля кожного з них, а не тільки Фаустіно Іґуераса і Начо Самори.

– Стривай-но... Та ж Начо Самора – це я...

– У той час твого батька теж звали Начо.

– І хто ж переміг, Анаклето?

– Це ти мене питаєш, хлопче? Самора узяв верх: не нам судити Господа й путі його. Фаустіно поховали там-таки, в полі. Та перемога не принесла щастя твому батькові, бо тої самої ночі він поїхав із Окведаля, щоб ніколи більше не повернутися.

– Що ти кажеш, Анаклето? Ця яма ж порожня!

– Опісля індіяни з навколишніх сіл юрмами приходили на могилу Фаустіно Іґуераса. Вирувала революція, і вони прохали в мене якісь святощі, щоб покласти їх у золоту скриню і в бою нести їх попереду своїх полків: прядку волосся, клапоть пончо, згусток скипленої крови з рани. Тоді ми вирішили розкопати яму й дістати тіло. Проте Фаустіно там не було; могила була порожня. З того часу ходять між людьми перекази: одні кажуть, що бачили його вночі, як він їде під гору на своєму вороному коні й чуває над сном індіян; інші кажуть, що ми побачимо його знов аж того дня, коли індіяни спустяться з гір на долини, – він скакатиме верхи на чолі їхнього віська.

«То це був він! Я його бачив!» – хочу мовити я, але від хвилювання слова застрягають мені в горлі.

Сходяться індіяни з смолоскипами в руках і мовчки стають круг розверзлої ями. Між ними протискається довгов’язий юнак в обтріпаному солом’яному брилі. Своїми рисами: розрізом очей, лінією носа, вигином губ, таких достоту, як мої, – він разюче схожий на всіх окведальців.

– Яким правом ти, Начо Самора, зазіхнув на мою сестру? – каже він, а в руці у нього зблискує клинок. На передпліччя лівої руки в нього намотане пончо, край якого звисає аж до землі.

З уст індіян, що обступили нас з усіх боків, виривається дивний звук – не гомін, а якесь здавлене зітхання.

– Хто ти?

– Я Фаустіно Іґуерас. Обороняйся.

Я стаю по той бік ями, намотую на ліву руку своє пончо і затискаю в кулаці ножа.

Х

Ти п’єш чай із Аркадіяном Порфировичем, одним із найвидатніших умів Ірканії. Не дарма він обіймає посаду генерального директора архіву Державної поліції. Це перша особа, з якою тобі наказано встановити контакт, тільки-но ти прибудеш до Ірканії (це частина місії, яку доручило тобі атаґвітанське верховне командування). Він призначив тобі зустріч у затишних залах бібліотеки, що діє при його відомстві, «найповнішої і найсучаснішої бібліотеки в усій Ірканії, – як запевнив він тебе на самому початку розмови, – де всі заборонені книжки, навіть друковані на циклостилі, на машинці або рукописні, класифікують, каталогізують, мікрофільмують і лишають на довічне зберігання».

Коли власті Атаґвітанії, що тримали тебе під арештом, пообіцяли випустити тебе на волю з умовою, що ти виконаєш для них одну делікатну місію в далекому краї («офіційну місію з таємними дорученнями, а також таємну місію з офіційними дорученнями»), ти хотів був наодріз відмовитись. Тебе ніколи не тягнуло на державну службу, ти не чув у собі покликання бути таємним агентом, та й про те завдання, що ти мав би виконати, говорилося якось дуже туманно, усе навздогад та навтяки. Тож ти мав усі підстави надати перевагу камері зразково-показової в’язниці над непевною подорожжю до засніженої ірканської тундри. Але ти прикинув, що в тюрмі, так чи так, нічого доброго не висидиш. Крім того тебе заінтригувало це завдання, «що, на наш погляд, могло б зацікавити вас як читача». Нарешті, ти гадав, що зможеш надурити їх: удати, ніби згоден допомогти їм у їхньому плані, щоб самому звести його нанівець. Керуючись такими-ото міркуваннями, ти пристав на їхню пропозицію.