Итало Кальвино - Якщо подорожній одної зимової ночі

– Гей! Я до тебе говорю! Ти що глухий? Німий? – кричав я, а він прямував далі, розмірено похитуючись у сідлі в такт із ступою свого вороного коня.

Хтозна скільки часу ми їхали так-от удвох у темряві ночі, обабіч крутосхилого річища. Те, що здавалося мені неясним відлунням цокоту копит моєї кобили, який відбивався від нерівних вапнякових скель другого берега, на ділі було звуком чужих кроків, що мене супроводжували.

То був широкоплечий, довгов’язий хлопець в обтріпаному солом’яному брилі. Ображений на його грубіянську поведінку, я стиснув коня острогами, щоб піддати ходи і щоб він більше не мозолив мені очі. Та тільки-но я опинився попереду, як якийсь внутрішний голос наказав мені обернутися й подивитися на мого попутника. А той саме зняв із-за спини ґвинтівку й приклав її до плеча, наче цілився в мене. Я одразу ж потягнувся до свого карабіна, що висів у кобурі коло сідла. Той знову закинув ґвинтівку за плече, мов би нічого й не сталося. Далі вже ми їхали врівні, кожен по своєму боці, весь час пантруючи один одного і стараючись не повертатись один до одного спиною. Як я невдовзі зрозумів, то моя кобила достосовувала свою ступу до ступи його вороного, а не навпаки.

Хід цієї розповіді підладжується під розмірений цокіт копит на крутих стежках, дорогою до місця, де криється таємниця минулого і майбутнього, де час закручується петлею, мов те ласо, що висить, прип’яте, коло мого сідла. Я вже знаю, що ця довга подорож до Окведаля виявиться багато коротшою від тої, в яку мені доведеться вирушити по прибутті в це останнє селище на краю людського світу, на грані мого життя.

– Я Начо, син дона Анастасіо Самори, – мовив я старому індіянинові, що тулився під мурами церкви. – Покажіть мені, куди йти.

«Може він знає», – подумав я.

Старий підняв повіки, червоні й укриті ґульками, мовби в індика. З-під пончо висунувся палець, – сухий, як ті тріски, що їх беруть на розпал вогнища, – і вказав мені на палац Альварадо, єдину кам’яницю посеред цих халуп, а певніше просто куп затвердлої грязюки, що звалися Окведалем: Бароковий фасад палацу, здавалось, опинився тут через якусь помилку і височів на тлі селища, мов кусок декорації, що залишився тут після якогось мандрованого театру. Багато віків тому хтось уявив собі, що тут лежить країна золота; і коли він усвідомив свою помилку, допіру збудований палац був приречений на повільне, але неухильне перетворення в руїни.

Слідом за слугою, що вів за вуздечку мого коня, я проминаю місця, що мали б бути для мене дедалі знайоміші, а були, натомість, дедалі чужіші; з одного двору я переходжу до іншого, так ніби в цьому палаці двері були тільки щоб виходити, а не щоб заходити. Оповідь мала б віддавати те відчуття розгублености, яке викликають місця ніколи раніше не бачені або місця, після яких у пам’яті лишився не спогад, а порожнеча. Образи з моєї оповіді мали б заповнити цю порожнечу, але в підсумку вони й самі забарвлюються барвою тих снів, що забуваються вже в мить своєї появи.

Один за одним ми минаємо подвір’я, де вивішені килими для тріпання (а я вишукую в пам’яті образ дитячої колиски в пишному панському домі), друге подвір’я, заставлене мішками з люцерною (я намагаюся пробудити спомин про дитинство на фермі), третє подвір’я, в яке виходять ворота конюшень (то тут, посеред коней, я народився?) Уже ясний день, але туман, що оповиває розповідь, ані не гадає розвіюватись, не пропускає ніяких посилів, з яких образна уява могла б відтворити більш-менш виразні постаті, не доносить до вух жодного чіткого слова, а тільки нерозбірливі голоси й приглушені співи.

Саме в третьому подвір’ї враження починають набирати кшталту. Спочатку чуються запахи, смаки, далі світло вогнища вихоплює обличчя індіян невизначеного віку, що зібралися в просторій кухні Анаклети Іґуерас, їх гладку шкіру, що може з однаковою ймовірністю належати і старезному дідові, і підліткові; може, вони були старцями ще тоді, коли тут бував мій батько, а може, вони діти батькових ровесників, і дивляться тепер на мене, його сина, так само, як їх батьки дивилися колись на нього, чужинця, що приїхав сюди верхи на коні з карабіном за плечима.

На тлі закопченої кухні і язиків полум’я проступала постать жінки, закутаної в смугасте, жовто-червоне укривало. Анаклета Іґуерас приготувала мені тарілку фрикадельок із прянощами. – Їж, синку. Шістнадцять років знадобилося тобі, щоб знайти дорогу додому, – каже вона, а я питаю себе, чи оте «синку» – це звичайне звертання жінки в її літах до всякого молодого хлопця, а чи це слово справді означає те, що означає. У мене аж горіли губи від тих гострих спецій, якими Анаклета приправила свою страву, так наче її смак мав містити в собі усі смаки в їх найповнішому вияві, смаки, яких я не міг ні назвати, ні розрізнити і які тепер змішалися у мене в роті в їдучий вогонь. Я подумки перебираю всі смаки, що мені доводилося куштувати за своє життя, щоб упізнати цей многогранний смак, і знаходжу відчуття цілком протилежне, але по суті рівнозначне: смак молока на губах у немовляти, найперший смак, що криє в собі всі смаки.