Итало Кальвино - Якщо подорожній одної зимової ночі

Я дивлюсь на Анаклетине лице, на її пригожий індіянський вид, трохи утертий роками, але без жодної зморшки, на її повне тіло, закутане в укривало, і питаю себе, чи не за оцей колись крутий, а тепер уже похилий уступ її грудей тримався я колись своїми дитячими ручками.

– То ти знала мого батька, Анаклето?

– Хотіла б я ніколи не знати його, Начо. Під лиху годину забрів твій батько до Окведалю...

– Чому, Анаклето?

– Індіянський народ не дізнав од нього нічого, крім горя й лиха... Та й білим повелося з ним не багато ліпше... А тоді він зник... Але й та година, коли він пішов, не була для Окведаля доброю...

Індіяни, всі як один, не зводили з мене своїх очей, що, мов очі малої дитини, безпощадно зріли вічну теперішність.

Амаранта – дочка Анаклети Іґуерас. У неї широко посаджені розкосі очі, вузький ніс із широкими крилами, тонкі губи хвилькою. У мене очі схожі на її, точно такий самий ніс, такі самісінькі губи. – А ми схожі одне на одного, я і Амаранта. Хіба ж ні?

– Всі народжені в Окведалі схожі одне на одного. Що індіянин, що білий – всі на одно лице. Наше село стоїть на горі, відособлено від світу, і родин у нас небагато. Вже багато століть усі тут одружуються між собою.

– Мій батько був не звідси...

– Авжеж. У нас досить причин, щоб не любити зайд.

Індіяни в повільному зітханні розтуляли свої роти, роти скелетів, оголяючи рідкі зуби, чорну гниль пеньків і з’їдені старістю ясна.

Переходячи через другий двір, я помітив портрет, жовтаву фотографію юнака, обмаяну квітами й освітлену масляною лямпадкою. – І цей покійник на фотографії, видно, з тої самої родини... – кажу я Анаклеті.

– Це Фаустіно Іґуерас, хай Господь упокоїть його серед ангелів і архангелів, – каже Анаклета, а індіяни починають тихо дудніти молитву.

– То був твій чоловік, Анаклето? – питаю я.

– То був мій брат, щит і меч нашого дому й нашого народу, аж поки вороги не заступили йому дорогу...

– У нас очі такі самісінькі, – кажу я Амаранті, піступаючи до неї посеред мішків у другому дворі.

– Ба ні, в мене більші, – відказує вона.

– Це можна запросто перевірити, – кажу я і наближаю своє лице до її лиця так, щоб луки наших брів зійшлись одна до одної, а тоді, притискаючи свої брови до її, повертаю лице вбік, притуляючи щоку до щоки, висок до виска, вилицю до вилиці.

– Бачиш, кутики очей у нас на однаковій ширині.

– Нічого я не бачу, – каже Амаранта, але не відштувхує мене.

– І носи теж, – кажу я, притуляючи свого носа до її, – трохи скоса, щоб наші профілі зійшлися, – і губи... – мурмочу я з закритим ротом, бо наші губи злилися, точніш, половинка мого рота стулилася з половинкою її.

– Мені болить! – скрикує Амаранта, коли я навалився на неї всім тілом, притиснувши її до мішків. Я відчуваю її тугі, мов кулачки, груди, відчуваю, як здригається її живіт.

– Ах ти негідник! Тварюка! То от для чого ти приїхав до Окведаля! Такий самий, як і батько! – лунає в моїх вухах голос Анаклети, а її руки хапають мене за чуприну й кидають убік, до стовпів. Амаранта, діставши ляпаса од матері, лежала навзнак на мішках і жалісно схлипувала. – Не смій торкатись моєї дочки! Ти в житті її більше не торкнешся!

– Чого це раптом? Що мені завадить? – протестую я. – Я чоловік, вона жінка... Якби доля захотіла, щоб ми сподобали одне одного, – не тепер, може колись потім, – то чому я не міг би просити її руки?

– Чорти б тебе взяли! – кричить Анаклета. – Не буде цього! І думати про це не смій, ясно?

«То виходить, її дочка – моя сестра? – питаю я себе. – Чого ж вона тягне час, чого не скаже прямо, що вона моя мати?» і кажу: – Чого ти розкричалась, Анаклето? Ми з твоєю дочкою що, кревні?

– Кревні? – Анаклета трохи заспокоюється, затуляє очі крайчиком укривала. – Твій батько прийшов був іздалеку... Яка може бути між нами покревність.

– Але ж я родився в Окведалі... Моя мати була звідси...

– Своїх кревних шукай де-інде, а не тут, серед убогих індіянів... Хіба твій батько тобі не сказав?

– Присягаюсь, Анаклето, батько нічого мені не сказав. Я не знаю, хто моя мати...

Анаклета добула руку з-під ковдри й указала мені на перший двір. – Чому ж пані не захотіла з тебе прийняти? Чому поселила тебе тут, серед слуг? Батько послав тебе до неї, не до нас. Іди й відрекомендуйся доньї Жасміні, скажи: «Я Начо Самора-і-Альварадо, мій батько велів мені прийти сюди й упасти до твоїх ніг».

Тут оповідь мала б показати, як глибоко приголомшила мене звістка про те, що половинка мого прізвища, невідома мені самому, збігається з прізвищем господарів Окведаля, і що широкі, мов королівство, маєтності належать до моєї родини. Натомість моя подорож назусп’ять у часі вкинула мене в темну круговерть, де переді мною миготіли вкладені один у другий дворики палацу Альварадо, однаково знайомі й чужі для моєї спустошеної пам’яті. В ту мить перше, що спало мені на думку, – це заявити Анаклеті, ухопивши за косу її дочку: – Тепер я ваш хазяїн, хазяїн твоєї дочки, і візьму її, коли захочу!