Итало Кальвино - Якщо подорожній одної зимової ночі

Генеральний директор Аркадіян Порфирович, здається, чудово розуміє твоє становище, а зокрема твій душевний стан, і говорить із тобою підбадьорливо-повчальним тоном. – По-перше, ми не повинні спускати з очей ту обставину, що поліція – це та сила, що тримає світ укупі. Без поліції він приречений на розпад і розклад. Тому природньо, що правоохоронні органи різних, навіть ворожих режимів мають спільні інтереси й готові співпрацювати. У сфері книгообігу...

– Йдеться про вироблення єдиних методів цензури в країнах із різними режимами?

– Не йдеться про одностайність. Йдеться про створення системи, в якій різні методи взаємно зрівноважуються і підтримують одне одного...

Генеральний директор запрошує тебе поглянути на карту світу, почеплену на стіні. На карті різними кольорами позначено:

– країни, де книжки заборонені як такі і систематично конфісковуються,

– країни, де вільно читати тільки ті книжки, що видані й ухвалені від Держави,

– країни, де існує груба, свавільна й непередбачувана цензура,

– країни, де цензурою відають педантичні й підступні інтелектуали, що роблять свою справу хитро й тонко, цензуруючи не тільки самі тексти, а й укриті в них імплікації та алюзії,

– країни, в яких є дві мережі розповсюдження книжок: легальна і підпільна,

– країни, де нема цензури з огляду на брак книжок, та зате багато потенційних читачів,

– країни, де нема книжок, але ніхто не горює через їх відсутність,

– нарешті, країни, де продукуються сотні книжок на будь-який смак, різного стилю та різної ідейної спрямованости, але люди давно збайдужіли до читання.

– У наш час ніхто так не цінує писаного слова, як поліційні режими, – каже Аркадіян Порфирович. – Що може переконливіше свідчити про справжню вагу письменства, аніж ті суми, які видаються, щоб контролювати його і тримати в шорах. Там, де письменство є предметом пильної і невсипущої уваги з боку влади, воно набуває виняткового авторитету, який годі навіть уявити в тих країнах, де воно сіється й розростається безконтрольно, як невинна, не пов’язана ні з яким ризиком розвага. Звичайно, в репресіях теж треба знати міру: робити відлиги, щоб письменники могли трохи перевести подих, на те – на се дивитися крізь пальці, чергувати нагінки з періодами поблажливости (але все це з певною дозою непередбачуваности, щоб не сказати сваволі). Бо ж коли не стане кого утискати, весь механізм влади візьметься іржею і застопориться. Треба бути чесними: всякий режим, нехай і найавторитарніший, перебуває в стані хисткої рівноваги. Він мусить повсякчас усправедливлювати існування свого репресивного апарату, а отже, потребує й репресованих. Наявність людей, готових своїми творами дратувати законну владу, – це одна з умов збереження згаданої рівноваги. Тож ми уклали з країнами, де панує ворожий суспільний лад, таємну угоду. Ми створили спільну організацію, з якою ви дуже розважливо погодились співпрацювати; її завдання – вивозити за кордон книги, заборонені тут, і ввозити книги, заборонені там.

– Тобто книги, заборонені тут, дозволені там, і навпаки...

– Нічого такого. Книги, заборонені тут, заказані й там, і то якнайсуворіше, а книги, заборонені там, у нас не то читати, а й у руки брати не вільно. Але постачаючи ворогам наші заборонені книжки і завозячи їхні, ми, як і вони, маємо двояку вигоду: підтримуємо опозицію проти тамтешнього режиму і плідно обмінюємось досвідом із закордонними поліційними відомствами.

– Мені доручили конкретне завдання, – квапливо уточнюєш ти. – Я повинен нав’язати контакт із функціонерами ірканської поліції, бо тільки вашими каналами твори письменників-дисидентів можуть потрапити нам у руки. (Я звісно ж, мовчу про те, що мені доручено також вийти на прямий контакт з опозиційним підпіллям і, залежно від обставин, вести свою гру за одних проти інших або навпаки).

– Наш архів до вашого розпорядження, – каже головний архівар. – Ви можете ознайомитись із надзвичайно рідкісними рукописами, з первісною редакцією творів, що побачили світ уже після того, як були просіяні через сито п’яти цензорських комісій, кожна з яких перекроювала, перекручувала, вихолощувала текст, аж поки він не став геть понівечений, пересолоджений, невпізнаваний навіть для самого автора. Читати по-справжньому можна тільки у нас, любий пане.

– А ви читаєте?

– Ви хочете спитати, чи я читаю просто так, а не тільки з обов’язку служби? Авжеж. Можна сказати, що кожну книжку, кожний документ, кожний речовий доказ у цьому архіві я прочитав двічі, і обидва рази по-різному. Перший раз – поспіхом, п’яте через десяте, просто щоб знати, до котрої шухляди заховати мікрофільм і до котрої рубрики в каталозі додати нову картку. А тоді, вечорами (а ввечері, після роботи, я лишаюся тут: самі бачите, як тут тихо і приємно), я лягаю на цьому дивані, вставляю в мікропроектор плівку з якимось рідкісним твором з чийогось секретного досье і дозволяю собі розкіш почитати для власного задоволення.