Итало Кальвино - Якщо подорожній одної зимової ночі

– А що сталося з ним? – питаєш ти з якоюсь турботою, бо бачиш у ньому вже не суперника, а неначе споріднену душу.

– Він був уже пропащий чоловік. Ми могли зробити з ним будь-що: заслати його до виправно-трудових таборів, зробити його гвинтиком у машині нашої спецслужби. Натомість...

– Натомість що?

– Я дав йому втекти. Ми влаштували йому втечу з тюрми, помогли йому таємно виїхати з країни, а тоді він мов у воду впав. Іноді я впізнаю його руку в деяких матеріялах, що трапляються мені на очі... Мушу сказати, якість його писань помітно поліпшилася... Тепер його кредо – містифікація заради містифікації... Ми більше не маємо над ним контролю. На щастя...

– На щастя?

– Завжди мусить лишатися щось, що ми не можемо контролювати... Щоб у влади лишався об’єкт для прикладення зусиль, вільний простір, куди можна тягнути руки... Поки я знаю, що на світі є хтось, хто робить фокуси просто з любови до штукарства, що є жінка, яка читає просто з любови до читання, я переконую себе, що світ триває... І щовечора я сам із головою поринаю в книжку, як ота далека й незнана читачка...

Одразу ж викинувши з голови недоречне зіставлення Людмилиного образа з образом генерального директора, ти радієш апофеозові Читачки, її осяйному образові, що проступає з розчарованих слів Аркадіяна Порфировича, впиваєшся непохитною впевненістю, яку потвердив усезнавець-директор, – упевненістю, що між нею і тобою нема ні таємниць, ні перепон, а Каліостро, твій суперник, став не більше як жалісним привидом, що повільно тане вдалині.

Та задоволення твоє буде не повне, поки не розвіється та мана, що не дає тобі дочитати до кінця ні одної книжки. Тому ти пробуєш поговорити з Аркадіяном Порфировичем і на цю тему теж: – Ми хотіли були подарувати вам для вашої колекції одну з тих заборонених книжок, що мають в Атаґвітанії чи не найбільший попит: роман «Коло розверзлої ями» Калісто Бандери. Та через надмірну ревність нашої поліції увесь тираж цієї книжки пущено під ніж. Втім, є дані, що у вас у країні нелегально, з рук в руки, поширюється переклад цього роману ірканською мовою, виданий у підпіллі на циклостилі. Вам про це нічого не відомо?

Аркадіян Порфирович встає з крісла і довго копається в каталогах. – Калісто Бандера, кажете? Ага, ось воно. На даний момент ця книжка недоступна. Та якщо ви маєте можливість почекати тиждень, максимум два, то у мене є для вас сюрприз, який ви, гадаю, належно оціните. Як доповідають наші інформатори, один із найвидатніших заборонених авторів Ірканії, Анатолій Анатолін, узявся перещепити сюжет Каліста Бандери на ірканських ґрунт. З інших джерел нам відомо, що Анатолін дописує новий роман «Що за історія знайшла тут кінець?» Щоб не допустити його появи у самвидаві, ми підготували спеціяльну операцію: поліція проведе облаву й труси на квартирах дисидентів, і рукопис буде сконфіскований. Тільки-но роман буде в наших руках, ми одразу ж зробимо для вас копію, і ви самі зможете подивитися, чи це, бува, не та сама книжка, яку ви шукаєте.

У тебе в голові умить народжується план. Ти вийдеш на Анатолія Анатоліна сам, напрямки. Ти повинен випередити агентів Аркадіяна Порфировича, заволодіти рукописом раніше за них, щоб не допустити конфіскації роману, а тоді врятувати його й себе самого від ірканської і атагвітанської поліції...

Тої ночі тобі наснився сон. Ти в поїзді, довгому поїзді, що мчить безкраїми просторами Ірканії. Усі подорожні читають грубі книжки в твердій оправі, – у країнах, де газети й журнали не друкують нічого цікавого, така картина зовсім не дивина. Тобі здається, що кожний з твоїх супутників читає один з тих романів, яких тобі не вдалося дочитати до кінця, ба більше, що всі ці романи знайшлися тут, у твоєму купе, але в перекладах незнайомою тобі мовою. Ти силкуєшся прочитати написи на палітурках, хоч і знаєш, що це річ марна, бо написані вони якимсь чужим, незнаним алфавітом.

Один із твоїх попутників виходить у коридор і, щоб ніхто бува не сів на його місце, лишає там книжку з закладкою між сторінками. Тільки-но він зачинив за собою двері, як ти хапаєш його книжку й починаєш гортати сторінки, дедалі більше переконуючись у тому, що це одна з тих, які ти шукаєш. І в цю мить ти зауважуєш, що всі, хто є в купе, обернулись до тебе й дивляться на тебе загрозливим поглядом, явно не похваляючи твою безтактну поведінку.

Щоб приховати своє збентеження, ти підводишся й виглядаєш у вікно, не випускаючи з рук чужої книжки. Поїзд стоїть на розвилці перед якимось забутим у бога полустанком, чекаючи на сигнал семафора. Навколо сніг і туман, не видно нічогісінько. На сусідній колії стоїть іще один поїзд, що їде в протилежному напрямі; всі вікна в ньому запотіли зсередини. Раптом рука в рукавичці починає коловими рухами протирати одно з віком, прямо навпроти тебе, частково повертаючи йому первісну прозорість: за шибкою зарисовується жіноча постать у пишній, мов хмарка, шубі. – Людмило... – кличеш ти її, – Людмило, книжка.... – пробуєш сказати ти більше жестами, ніж голосом, – книжка, що ти шукаєш, я її вже знайшов, вона тут... – Ти силкуєшся опустити скло, щоб дати Людмилі книжку, просунувши її між бурульками, що густим частоколом звисають з даху поїзда.