Итало Кальвино - Якщо подорожній одної зимової ночі

Аркадіян Порфирович закидає ногу на ногу, демонструючи важкі військові чоботи, і розвільнює пальцем комірець свого кителя, обвішаного орденами й медалями. – Не знаю, чи вірите ви в Духа, – раптом додає він. – Я особисто вірю. Вірю в безнастанний діялог Духа із самим собою. І я відчуваю, що цей діялог іде через мої очі, які читають заборонені сторінки. Поліція також є прояв Духа, як і Держава, що їй я служу, Цензура, і всі ті тексти, над якими ми справуємо свою владу. Дух не потребує публіки: він об’являється в тіні, його подих учувається в тому потаємному зв’язку, що існує між секретами змовників і секретами поліції. Щоб оживити Духа, досить і мого читання, відстороненого й безпристрасного, але уважного до найтонших нюансів значення, законних і незаконних. При світлі оцього світильника, в палаці, повному порожніх кабінетів, я розпинаю ґудзики свого мундира й підпускаю до себе духів забороненого, яких невтомно відганяв протягом дня.

Ти мусиш визнати, що слова Генерального директора розрадили і заспокоїли тебе. Коли цей чоловік досі не втратив охоти й інтересу до читання, то значить, у писаному слові є ще щось справжнє, не підтасоване й не сфабриковане силами всевладної бюрократії. Значить, світ не замикається в стінах оцих кабінетів...

– А про змову апокрифістів вам щось відомо? – питаєш ти нарочито холодно й діловито.

– Аякже. Я перечитав купу рапортів з цього питання. Певний час ми обманювали себе, гадаючи, що можемо контролювати ситуацію. Таємні служби великих держав старалися впровадити своїх агентів у цю підпільну мережу, яка, здавалося, обплутала весь світ... Але натхненник і мозок цієї змови, отой Каліостро фальшу, раз-по-раз вимикався нам із рук... Не те щоб ми не знали, хто він. Усі його дані були в нас у картотеці: він числився у нас як перекладач, аферист і шарлатан. Однак справжні мотиви його вчинків лишалися для нас загадкою. Судячи з усього, він не підтримував контактів із тими численними угрупованнями, на які розпалася його таємна організація, хоча й мав певний опосередкований вплив на їх коверзи... А коли він, кінець-кінцем, попався нам до рук, то звербувати його й використати для наших цілей виявилось не так і просто... Ним рухало не грошолюбство, не жага влади, не амбіції. Здається, він робив усе це ради одної жінки. Щоб завоювати її, а може просто щоб узяти над нею реванш, виграти з нею навзаклад. І щоб збагнути логіку вчинків нашого Каліостро, ми повинні були зрозуміти цю жінку. Хто вона, нам так і не вдалося з’ясувати. Правда, шляхом дедуктивних розумувань ми змогли дізнатися про неї багато цікавого, але всього цього, на жаль, не напишеш у рапорті й не покладеш на стіл начальникові: нашому начальству бракує кебети, щоб вдаватися в такі тонкощі...

– Коли ця жінка читає книжку, – веде далі Аркадіян Порфирович, побачивши, з якою увагою ти ловиш кожне його слово, – вона відкидає всі свої очікування й упередження, щоб бути готовою почути голос, який звучить, коли найменше цього чекаєш, – долинає звідкілясь по той бік книги, по той бік автора, по той бік літературних умовностей, з обшару несказаного, того, що світ не сказав іще про себе і не має слів сказати. Що ж до нього, то він хоче довести їй, що за друкованим рядком не криється нічогісінько, що світ – це всього лиш умовність, фікція, непорозуміння, обман. Якби йшлося тільки про це, то ми могли б легко допомогти йому і продемонструвати те, що він хотів довести. Ми – це я й мої колеги з різних країн, що служимо різним режимам. Багато хто з нас пропонував йому співпрацю. І він не відмовлявся, навпаки... Та ми ніяк не могли зрозуміти, чи то він грав за нашими правилами, а чи ми були пішаками в його руках... А може він був просто божевільний? Тільки я зумів його розколоти: я наказав нашим агентам викрасти його, ми тиждень протримали його в слідчому ізоляторі, а тоді я особисто його допитав. Як виявилося, ним рухало аж ніяк не божевілля, а глибокий відчай. Заклад із тою жінкою він давно уже програв. Вона перемогла. Силою своєї невгасимої цікавости, невгамовної потреби читати вона бачила правду, заховану за найдикішою брехнею, і відчувала разючий фальш у словах, що претендували на абсолютну істину. Що ж лишалося нашому ілюзіоністові? Щоб не порвати останню ниточку, яка зв’язувала його з нею, він і далі сіяв плутанину заголовків, авторських імен, псевдонімів, мов, перекладів, видань, обкладинок, титульних аркушів, розділів, початків, закінчень, – щоб вона, хоч не хоч, звертала увагу на ці знаки його присутности, на це його привітання без надії на відгук. «Я побачив межу своїх можливостей, – сказав він мені. – Коли людина читає, діється щось, над чим я не владний». Я міг би сказати йому, що перед цією межею мусить зупинитися навіть усюдисуща поліція. Ми можемо перешкоджати читанню, але вже в самому указі про заборону читання можна буде прочитати часточку тої правди, яка ніколи не повинна бути прочитана...