Итало Кальвино - Якщо подорожній одної зимової ночі

– Ні! – кричить Анаклета. – Перше ніж ти торкнеш її хоч пальцем, я тебе вб’ю! – Амаранта іде геть, оголивши зуби в дивній гримасі, чи то усмішці, чи то стогоні.

Обідня зала палацу Альварадів ледь освітлена світлом канделябрів, укритих багатолітніми нашаруваннями воску, – може, тут зумисне не запалюють більше світла, щоб не видно було облуплених ліпних оздоб і пообшарпуваних кутиків портьер. Пані запросила мене на вечерю. Обличчя доньї Жасміни вкрите шаром пудри, яка, здається, ось-ось обсиплеться клаптями просто в тарілку. Вона також була індіянка, дарма що з фарбованим на бронзово, закрученим щипцями волоссям. Її важкі браслети іскорками відблискували в кожній ложці, яку вона підносила до уст. Її дочка, Жасінта, вихованка пансіону, була одягнена в білий тенісний светер, але поглядом своїх очей, своїми жестами вона нітрохи не різнилася від дівчат-індіянок.

– За старих часів тут, у залі, стояли гральні столи, – розповідає донья Жасміна. – Гра починалася саме о цій порі й тривала усю ніч. Бували й такі, хто програвав цілі маєтки. Дон Анастасіо Самора приїхав сюди заради ігор, тільки заради цього. Він завжди вигравав. Подейкували, що він спритний махляр.

– Але він так ніколи й не виграв ніякого маєтку, – мушу уточнити я.

– Твій батько був із тих, хто вигране вночі спускав іще до світанку. А з усіма його любовними походеньками він умить розтринькував і ту мізерію, що в нього лишалася...

– Він що, крутив тут якісь романи...? – осмілююсь запитати я.

– Отам, отам, в іншому дворі, – ночами він ходив туди шукати собі подружок... – каже донья Жасміна, вказуючи в бік індіянських осель.

Жасінта залилася сміхом, прикривши рота долонями. В цю мить я зрозумів, що вона – викапана Амаранта, хоча вбрання й зачіска в неї зовсім інакші.

– Ув Окведалі всі схожі одне на одного, – кажу я. – Там, у другому дворі, є портрет, який міг би бути портретом усіх і кожного...

Вони дивляться на мене трохи збентежено. Мати каже: – То Фаустіно Іґуерас. ...Він був мішаної крови – наполовину індіянин, наполовину білий. Але душа в нього була наскрізь індіянська. Жив серед них, стояв за них... за них і загинув.

– Він був білий по матері чи по батькові?

– Усе тобі треба знати...

– У вас в Окведалі все так? – питаю я. – Білі сходяться з індіянками... Індіяни – з білими жінками...

– В Окведалі білого не відрізниш від індіянина. Кров перемішується тут іще з часів Конкісти. Але пани не повинні плутатися із челяддю. Ми можемо робити все, що хочемо, з ким-хоч із нас, але такого – ніколи... А дон Анастасіо був із знатної родини, хоч і не мав за душею ні шеляга...

– А до чого тут мій батько?

– А запитай-бо в індіянів, про що це співається в пісні: Гей, поїхав дон Самора... Розквитавшись із боргами... У колисці немовлятко... Мертве тіло в ямі...

– Ти чула, що сказала твоя мати? – кажу я Жасінті, тільки-но випала нагода поговорити з нею віч-на-віч. – Ми з тобою можемо робити все, що хочемо.

– Якщо захочемо. Але ми не хочемо.

– А я-от хочу.

– Чого?

– Вкусити тебе.

– Ха! Гляди щоб тебе самого не обгризли, мов кістку, – каже вона, вищиривши зуби.

У покої стоїть ліжко, а на ньому білі простирадла, чи то розбурені, чи то завбачливо розстелені для сну. Над ліжком звисає густа сітка від москітів. Я напираю на Жасінту, втискаючи її у складки сітчастого запинала, а вона, не розбереш, чи опирається, чи то притягує мене до себе. Я хочу стягнути з неї одяг, а вона відбивається, розпинаючи мені пряжки й ґудзики.

– О, і в тебе тут родимка! На тому самому місці, що й у мене! Дивись!

У цю мить мені на голову й на плечі сиплеться град стусанів, – це донья Жасміна налітає на нас, мов та фурія: – Пусти її, ради бога! І ти його пусти. Припиніть, не смійте! Ви не тямите, що робите! Ти такий самий негідник, як і твій батько!

Я з трудом опанувую себе. – У чому річ, донья Жасміна? Що ви хочете сказати?

– Ах ти ж нахабо! Марш до челяді! Геть з очей! Тобі місце з челяддю, як і твоєму батькові! Забирайся до своєї матері!

– То хто ж моя мати?

– Анаклета Іґуерас, хоч вона й не хоче цього визнавати після того, як убито її брата Фаустіно.

Уночі індіянські халупи Окведаля туляться до землі, мовби придавлені ваготою навислого над ними місяця, оповитого гнильними випарами.

– Що це за пісню співають про мого батька, Анаклето? – питаюсь я в жінки, що стоїть у дверях, немовби статуя в ніші якоїсь церкви. – Про чиюсь смерть, про якусь яму...

Анаклета знімає зі стіни ліхтар. Ми вдвох ідемо по маїсовому полю.