Итало Кальвино - Якщо подорожній одної зимової ночі

Я підходжу трохи ближче й упізнаю їх: це колеги з відділу «Д». Як сталося, що вони лишились тут? Що вони тут роблять? Я думав, що скасував їх ще тоді, як розбирався з персоналом усіх державних установ? Чому вони стоять між мною і Франтішкою? «Зараз я їх зліквідую!» кажу я собі й зосереджуюсь. Та де там: їм хоч би що.

– О, то й ти тут, – вітаються вони зі мною. – Ти теж із нами? Браво! З твоєю допомогою ми все успішно зачистили.

– Як так? – скрикую я. – То ви теж усе скасовували?

Тепер я розумію, чому, коли я обертав у нівець навколишний світ, мене весь час муляла думка, що десь я та й перестарався.

– Але ж, скажіть, хіба не ви безустанно говорили про те, щоб розвивати, зміцнювати, примножувати...?

– І що з того? Тут нема ніякої суперечности... Все це чудово вписується в логіку наших розрахунків... Лінія розвитку починається з нуля... Ти й сам знаєш, що ситуація зайшла була в глухий кут і невпинно погіршувалася... Не було іншого виходу, як самим очолити процес... Як правило, те, що в короткій перспективі здається бездіяльністю, в перспективі довшій може обернутися дієвим стимулом...

– Та ж я не мав на думці нічого такого.... Моя мета була зовсім інша... Я проріджував світ геть інакше... – протестую я, а про себе думаю: «Вони глибоко помиляються, коли гадають, що я танцюватиму під їхню дудку!»

Мені не терпиться повернути все навспак, воскресити речі, що заповнювали світ, – одна за одною, по черзі, або всі разом, – щоб їх строката й дотикальна матерія стіною протиставилась цим планам, спрямованим на повне торжество небуття. Я заплющую очі, а тоді поволі розплющую в надії, що знов опинюся на Проспекті, де кишать машини, де ліхтарі о цій порі, напевно, вже горять жовтавим світлом, де в кіосках продаються свіжі випуски газет. Але нічого не змінилося: порожнеча навколо зяє дедалі страшнішою пусткою, жіночий силует на обрії поволі віддаляється, мовби хоче сховатися за кривизну земної кулі. Невже ми єдині, хто залишився на світі? З дедалі більшим жахом я починаю усвідомлювати те, що сталося: світ, що його я хотів скасувати власним вольовим рішенням, яке я кожної миті міг би переглянути, скінчився насправжки.

– Треба бути реалістом, – кажуть функціонери з відділу «Д». – Досить тільки озирнутися. Цілий усесвіт... скажімо так, перебуває на етапі трансформації... – і вони показують на небо. Сузір’їв не впізнати: зорі де розсіялися, де згромадилися купами. На карті небес усе перемішалося: скрізь одна за одною вибухають нові зорі, а старі, зблимнувши востаннє, погасають.

– Важливо, щоб тепер, коли прийдуть нові, відділ «Д» був максимально ефективний і належно укоплектований кадрами, щоб усі його функціональні підрозділи працювали в нормальному режимі...

– А хто вони такі, ці «нові»? Що їм треба? Що вони збираються робити? – питаю я і бачу, що на поверхні, яка відділяє мене від Франтішки, з’являється тонесенька тріщина. Тріщина повзе, звиваючись і розтинаючи землю, мов та змія, загадкова й підступна.

– Поки що рано про це говорити. Поки що нам із нашою системою понять нема змоги сказати про них що-небудь певне. Ми ще не можемо їх навіть бачити. Але нема сумніву, що вони є, і ми з самого початку мали дані про те, що вони появляться... Однак є ще й ми, і вони не можуть цього не знати. Ми уособлюємо єдино можливий зв’язок із тим, що було передше... Вони потребують нас, вони не можуть не звернутися до нас по допомогу і мусять довірити нам практичне управління тим, що залишилося... Тому світ, коли він почнеться знову, буде такий, як ми захочемо...

Ні, думаю я, той світ, який я хотів би бачити довкола себе і Франтішки, не може бути їхнім світом; я пробую зосередитися й уявити в усіх деталях те місце, де мені б хотілося бути з Франтішкою у цю саму мить, – наприклад, кафе, де повно дзеркал, а в них відбиваються кришталеві люстри, де оркестр грає вальс, і звуки музики линуть над мармуровими столиками, над філіжанками з гарячою кавою і над вершковими тістечками. А надворі, за матовим склом вітрини, світ повний людей і речей не дає засумніватися в своєму існуванні: в існуванні світу приязного й ворожого, в існуванні речей, яким можна радіти, і речей, проти яких треба боротися... Я з усіх сил намагаюсь уявити цю картину, але розумію: цього замало, щоб вона заіснувала. Небуття дужче за мене, воно опанувало всю вселенну.

– Нав’язати контакт із ними буде непросто, – ведуть далі ті, з відділу «Д». – Треба бути обережними, щоб не припуститись помилки і не лишитись поза грою. Ми подумати, що саме ти міг би забезпечити нам довіру нових. Під час фази ліквідації ти добре себе зарекомендував. Крім того, з усіх представників старої адміністрації ти найменше скомпрометований. Саме ти повинен представляти нас перед новими, ти повинен пояснити, що таке відділ «Д» і що ми могли б прислужитися їм у виконанні різних нагальних завдань... Зрештою, сам уже дивись, як ліпше усе влаштувати...