Unknown - 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

— Угу. Думав, що не захочеш навіть чути після того, як таке з тобою вчинив.

— Яке таке?

Звідки він знає, як мені? Я ж ні півсловом не обмовилася про те, що відчувала до нього. Чи то була не фантазія?

— Зранив, обманув, — рубано, коротко, наче давно все продумав, потяв на шматки, а тепер позбувався, як позбува­ються, викидаючи в океан, почленованого на кавалки тіла…

— Але ж ти нічого не обіцяв…

Дивно. Моторошно. Незатишно. Що це? Гіпервідповідаль­ність, бажання завдати самому собі болю чи саме ті почуття, що народжуються, незважаючи ні на що?

— Тим паче.

Тих півтори години, що передували нашій зустрічі, достат­ньо було для того, аби нашвидкуруч прибрати в помешканні і сяк-так дати лад своїй душі. Але той порядок — і в квартирі, і в мені, — то тільки так, про людське око. Відчинив би хтось дверцята до шафи, то на нього б негайно вивалився весь її вміст. Зі мною не краще. Єдине, що дверцят не маю, тож коли саме все вивалиться, не знаю.

Літаю з кімнати в кімнату, наче виросли крила. Не знаю, куди себе подіти. Хочу його здивувати. У чому є вилітаю в магазин і купую півкілограма печінки. Яблука і цибуля в мене є. На гарнір салат із маринованими креветками. Це все має бути не гірше, ніж від шеф-кухаря «Купави». Боженько, яка ж я голодна! За­стрягаю на кухні. Хочеться приготувати щось виняткове. Усе плавно вкладається на великій пательні, заливається вином і рівномірно шкварчить, радуючи вухо. О! Пахне чудово…

Дзвінок. Це він! Лечу. Спиняюся. Біжу. Знову спиняюся. Знову йду. Такою довгою дорога до дверей не була ще ніколи. Ноги наче ватяні. Тіло зрадливо тремтить. У роті пересохло.

— Привіт… — Тихо-тихо.

Не пригадую, як опинилася в його обіймах, як тулилася до його грудей, як вдихала такий забутий і такий рідний запах, як сльози самі полилися струмком. Розбурханим, спантеличе­ним, синім. От і дверцят не потрібно: весь відчай, всенька туга викотилася на поверхню. Знала, що намарно намагатися стри­матись, то й не силувалася.

Не пригадую, як підхопив на руки, як одірвав од землі і по­ніс. Як поклав на ліжко, як сів на підлогу поруч, як гладив, пестив, наче малу дитину, як щомиті нахилявся, аби поцілува­ти, аби засвідчити свою турботу, любов, присутність. Не при­гадую як… заснула.

— Та-ак, а що в нас смачненького? — усміхається.

Сидів поруч на ліжку і гладив моє волосся.

— Ти голодний? — Я поволеньки приходжу до тями.

— Печінка з яблуками по-«купавськи»? — сміється.

— Ти знаєш? Звідки?

— Ти ж обіцяла приготувати, а я обіцяв спробувати.

— Ти пам’ятаєш…

— Я все пам’ятаю… навіть…

— …того, що не було…

— Справді, — здивовано. — А ти звідки знаєш?

— Я також.

Він залишився до ранку. Я нічого не розпитувала, він нічо­го не пояснював. Залишився і все. Це була найніжніша ніч у моєму житті. Це була перша ніч, де я грала сама себе, а поруч був той, кого намріяла. Достоту з таким свіжим запахом ско­шеної трави, з таким пружним і уважним тілом, з міцними і делікатними руками, з вустами, повними пристрасті і жаги, як у моїх фантазіях…

Ще тоді, коли прокинулася в його обіймах і відчула себе найщасливішою жінкою на світі, коли готувала нам обом каву, коли чула, як, миючись, мугикає в лазничці, коли разом, усміх­нені і щасливі, виходили з дому, розуміла: добровільно ступа­ла на ту другу стезю, повну тепла і болю, ніжності і туги, лю­бові та безнадії.

Олег усіляко намагався дати мені відчути, що я в нього єдина, кохана. Правда, він приходив лише тоді, коли міг, зате іноді залишався на тиждень, а то й два. Не знаю, що говорив дружині і чи вона знала про наші стосунки, але він про це жодним словом не обмовився. Я зловила себе на думці, що якби він не сказав, що одружений, то я б із його поведінки про це не здогадалася. Жодного разу ні словом, ані жестом не виказав себе. Я була за це йому безмежно вдячна і прагнула виконувати будь-які його забаганки…

У нього їх було небагато, але ті, що були, змушували мене ніяковіти.

Якось він попросив мене заплести косички. Я з готовністю погодилася, бо з ними нагадувала саму себе в садочку і пер­ших класах школи. У мене не надто довге волосся, але дві невеличкі кіски таки вдалося залагодити. Поки я крутилася перед дзеркалом, кривлячи всілякі мармизи, наче мале дів­чисько, якому б така зачіска найбільше пасувала, Олег якось раптово принишк. Перестав розмовляти, відповідати на мої запитання. Перестав усміхатися.

— Агов! — пробую привести до тями.

Не озивається. Може, серце?.. Усе ж таки вік…