Unknown - 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

— Ти така гарна…

Від несподіванки шаріюся.

— Ніяковість тобі личить… Зашарівшись, ти стала ще гар­нішою. — Не відриває очей. — Іди-но сюди, дівчисько…

Не чекаючи, поки я відреагую на його слова, підійшов сам. Із неприхованим задоволенням і насолодою почав роз­глядати мою невигадливу зачіску, час від часу торкаючись її руками. Самими пучками. Олег виразно хвилювався. Ди­хання стало глибшим і хаотичним. Погляд зробився незря­чим. Його наче хто підмінив. Почав тремтіти, мовби перед ним — сокровенна мрія, і вмить зробився неймовірно ніж­ним і розгубленим. З упевненого в собі чоловіка перетво­рився на стривоженого новизною відчуттів підлітка. Мимо­волі на думку спав роман «Лоліта» Набокова. Не може бути, аби сюжети, виписані в романах, переходили в життя! Бо книжка книжкою, а життя життям, де я — жива, реальна, з крові й плоті. Зі своїми банальними бажаннями мати чо­ловіка, сім’ю…

Якщо досі все хоч якось, хоч абияк, але було поскладано в голові, то зараз, коли побачила Олега такого зміненого, по­глинутого власними візіями та думками, у мені знову все пере­вернулося з ніг на голову. Я так не хочу — на голову. Досить того, що я не годна збагнути. Навіть якщо я не мала на деякі події впливу або не погоджувалася з ними, то вони були зро­зумілими. А зараз мені просто страшно.

Здавалося, я б могла про це сказати, могла б нагадати про себе, вивівши з його заглиблення, але не посміла — таким щасливим він був. Та й, зрештою, що він мені зробить? Я ж не цнотливе дівчисько, яке можна позбавити честі…

Він довго цілував мою шию, занурюючись носом у волосся. Вдихав на повні груди запах парфумів, якими себе оздобила, і голосно, не криючи вдоволення, видихав. Чулася-таки трохи ніяково, бо наче про мене забув. Ніби досить було йому мого тіла, яким міг безборонно втішатися. Здавалося, він про це також знає, бо в його сповільнених і насичених надлишком часу рухах струменіла вдячність. Бережно, як мале дитя, бере мене на руки і вкладає до ліжка. Дивиться і всміхається. Ди­виться новим, невідомим мені поглядом. Наче вперше бачить. З якимось раптом проявленим захопленням розглядає моє тіло, кожен його закуток, кожен клаптик, кожну западинку. Ледве чутно проводить по ньому пальцями. Пучками, долоня­ми. Наче перевіряє його на щось, тільки йому відоме.

У голові народжується безліч думок, безглуздіших одна за одну. Боюся спинитися на одній із них, бо жодна не тішить. Оскільки не готова розділити його захоплення моїм тілом, бо ж воно найзвичайнісіньке, навіть якщо й непогано збудоване, починаю подумки (очі-бо заплющені) блукати слідом за його пальцями. Стегна. Спочатку мандрує від коліна догори, назад і знову догори, та наче мимоволі спускається досередини, до чуттєвого їх боку. Тепер, коли так прискіпливо вивчає моє тіло, і я починаю зауважувати безліч його недоліків. Там шкіра вже не така пружна, тут надлишок ваги, а десь об’єм міг би бути більшим. Куди й поділася моя упевненість. Я знову шаріюся і відчуваю, що Олег стає ще більш одержимим. Пестить мене так ніжно і самозречено, що хочеться його спинити.

Поволеньки, наче робить це вперше, знімає з мене трусики. Тоді він не дозволив мені зняти із себе вбрання. Сказав, що хоче зробити це сам. Сам — то й сам. Чекаю. Це все, що за­лишилося мені робити, і, зрештою, це все, на що я насправді здатна. Ось з’являються перші волосинки. Олег завмирає наді мною з дурнувато-щасливою усмішкою, наче побачив кульба­бу під снігом. Нахиляється. Заплющує очі і тулиться до того крайчика світлішої, бо не засмаглої плоті. Тулиться однією щокою, тоді іншою. Треться носом. Ластиться, мов кіт.

Хапає устами трусики і трепетно, мов зриває з квітки пе­люстки, оголює моє єство. Довго споглядає, наче досі такого дива не бачив, наче узрів щось заборонене чи щось, чого — знав напевно — не існує. Далі торкає пальцями, знову самими пучками. Обережно, наче боїться, що те, щось йому невідоме, може ожити завчасу, розгортає свою таємницю. Знову спиня­ється. Розглядає свої пальці. Вологу на них. Попри страх і не­відомість, такий повільний процес таки збуджує. Дивиться так прискіпливо, наче намагається там побачити своє відображен­ня. Підносить до носа. Вдихає. Глибоко і багато. Витісняючи все, що було досі в його легенях, у його свідомості. Далі дру­гу руку. Знову вдихає. Голосно і вдоволено видихає. Підносить руку до уст. Злизує. Вологу і своє відображення. Я щільніше змикаю повіки, він усміхається. Я відчуваю це всім тілом.

Завмирає межи моїх ніг і продовжує пестити. Я більше не розплющую очей, але кожної миті готова схопитися і тікати або ввігнати його в себе одним вправним порухом стегон. Я бачу: він давно готовий до цього. Олег бере мою праву ногу. Пестить. Гріє у своїх долонях. Хай. Ще одна нога — і все закінчиться. Це все недовго… що це? Він намагається щось натягти мені на стопу. Не витримую і розплющую очі. Але обережно, тихцем, щоб його не сполохати. Не знаю його таким, тож хай краще закінчить, що почав. Білі підколінки 1. Так, достоту такі, які но­сила в молодших класах школи. Але де він їх узяв? Звідки вони в нього? Ще й мій розмір… Чоловік дбайливо розгладжує скла­дочки і замилувано вирівнює візерунки, аби йшли так, як треба.