Unknown - 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

— А без цього не можна?

— Ні.

— А може, зробимо вигляд, що нас не існує, що це така випадковість, яка буде тривати рівно стільки, скільки буде…

— …і ніхто не робитиме спроби її продовжити, якщо вона минеться?

— Умгу.

— Не можна.

— Але ж чому? Від цього ніхто не постраждає. Твоя дру­жина й не знатиме, що я є у тебе, он скільки сімей так живе… Я… я так мало проситиму…

— Знаю. Але інші мене не цікавлять. Я себе знаю. Я так не зможу, не дам собі ради. Нащо я тобі такий… безпорадний? — усміхнувся. Гірко.

А мені наче хто шаблюку встромив у самісіньке черево. Аж по саме руків’я. Ще й обернув навколо осі для певності. У реальнос­ті я мала б захитатися й упасти замертво на стіл, та не впала. Намагалася врятувати себе, що незворотно йшла на дно з отим ледве знайомим чоловіком, з яким навіть близькості не було.

— Думаєш, дасться щось зробити?

Не вірю, але все ж питаю, бо ж усяке в житті буває.

— Ні. Не дасться.

Буває, але, мабуть, не зі мною.

— Тоді що?

— У нас лише два варіанти. Й обидва погані, — всміхнувся. Гірко.

А мені наче хтось іще раз обернув шаблюку. Навколо осі.

Навіть не питаю. Мовчки дивлюся на нього і не знаю, чого хочу насправді: аби сказав про те, що думає, чи воліла б ніко­ли про це не знати.

— Перший — це… розійтися, так і не зійшовшись. А ін­ший — ступити на стежку болю обом свідомо… — таки сказав.

Мабуть, геть усі нутрощі намотані на шаблюку, бо не від­чуваю нічого, крім пустки. Який гул. І… холодно. Я й сама про все знала. Знала ще вчора, як довіз мене до будинку, та ні, ще раніше, тільки-но відчула його руку на талії…

Коли таке бачила в кіно, то дивувалася мужності героїв, які, так і не спізнавши одне одного, старіли поряд з іншими і по­мирали, сховавши на грудях отой нерозквітлий паросток любо­ві. Пам’ятаю, питала себе: а як би вчинила я? Як мав повестися той, через кого втрачений сон і кому насправді належить душа? Не знала, що життя дасть можливість спробувати…

— І що ти вибрав?

Це я так бовкнула. Хотіла пожартувати. Але з того, як за­ціпенів, як ураз загострилися його риси, як зчужів умить по­гляд, збагнула — він таки зробив вибір.

— Ти ж вибрав? — підсвідомо атакувала я, намагалася заперечити очевидне.

— Перший, — відповів він швидше, аніж я встигла будь-що подумати.

Усе. Відтяв одним ударом мотузку, яка нас єднала. Наче альпініст, що одним вправним порухом руки позбувається свого товариша, бо таким чином рятує собі життя і це єдиний правильний варіант. Та чи й справді рятує? Бо чи можна після всього, що сталося, назвати подальше існування життям? І чи такий це правильний варіант? У ту мить — можливо… А далі? Що ж далі, після того, як повертаєшся до нормального жит­тя… Життя, у якому одна-єдина думка про товариша, якого довелося залишити в білій крижаній пустелі. Ні, таки довело­ся. Не було жодних шансів, це довели всі експерти, усі спеціа­лісти з усіх можливих дисциплін. Не було жодного іншого виходу, бо друг, висячи на тобі, або переломив би тобі хребет своєю вагою, або перерізав би тебе навпіл… таке трапляєть­ся… часто…

— Я згодна.

Чи може друг, який залишається в ущелині сам на сам із вічністю, усвідомлюючи неминучість і безповоротність при­йнятого рішення, бути незгодним? Можливо, за схожих об­ставин він би й сам вчинив точно так само. Він же сам кричав до товариша, що висів над ним, аби той не зволікав, аби тяв мотузок, аби…

— Я знав, що ти так скажеш.

— Справді?

Мені було байдуже, що він знав і звідки. Від цієї миті мені було байдуже геть усе. Але я не вміла бути іншою. Не вміла просто стати і піти. Бо що? Бо так не виховано? А відрізати мотузку виховано? А привабити, приручити і прогнати виховано?

— Так. Я знав, що ти не будеш проти.

— Знав, що не влаштовуватиму істерики?

— Так. — На мить завагався, але сказав: — Моя дружина така ж.

— Ти нас порівнюєш?

— Так.

— Досі?

— Так.

— Але ж ти прийняв рішення…

— Ми.

— Що ми?

— Ми прийняли рішення.

— А-а-а.

— Юлько, привіт! Давай зустрінемось, ні, краще можна я до тебе прийду?

— Щось трапилося? Що з тобою?

— …

— Ти чому мовчиш? Можеш щось сказати?

— …

— Тоді приходь, — з полегкістю видихнула вона в слухав­ку, зачувши, як я розридалася.

Я нічого не розповіла подрузі про Олега. Не знаю, чи інтуї­тивно намагалася вберегти те, що в одну мить стало мені найдорожчим у житті, чи на щось сподівалася.

Говорили про все, тільки не про те, чому я плакала. Коли взувала черевики, Юлька сказала: