Unknown - 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

Я проводжала очима шеф-кухаря, як почула сказане зо­всім-зовсім близько:

— А я неодмінно скуштую.

Спочатку похолола. Згодом стерпла. Ще за мить дивне тепло розлилося тілом і чомусь зосередилося внизу живота, у самому лоні. Видалося, що я навіть відчуваю, як воложію, як набухає моя плоть. Як від очікування якогось дива прискорено, наче налякана лань, б’ється моє серце. Мені вартувало значних зусиль, аби не пригорнутися до цього майже незнайомого чоловіка, що за якусь годину-дві став чи не найріднішим у мо­єму житті.

— З тобою так затишно, — ледве проговорила я.

— Так. Я знаю. Мені дуже шкода, що я не можу тобі цього запропонувати, — так само тихо.

— На що ж ти розраховував? — не могла надивуватись я з його відвертості.

Вона мене приголомшувала, обеззброювала… збуджувала.

— Ні на що. Я ні на що не розраховував. Просто відчув, що поряд із тобою буде добре. Хотів спробувати, як то.

— Але ж ти казав, що тобі добре з дружиною… — Я гото­ва була обуритися. Здається, він заплутався.

— Так. Добре. Але вона як була, так і залишилася чужою. А ти… рідна.

Отакої. Мої слова. Мої відчуття. Невже й справді таке буває?

Олег відвіз мене додому і, прощаючись, простягнув візитну картку.

— Подзвони, коли схочеш… поговорити.

Так гірко давно мені не було. Навіщо цей чоловік з’явився в моєму житті? Чому знову я маю відповідати за те, чи стосун­ки матимуть розвиток, чи ні? Чому я повинна брати на себе відповідальність за чужу сім’ю? Що за така слабкість у сильних чоловіків?

Я вирішила не телефонувати і сховала картку подалі від очей. Не могла заснути. Вовтузилася на великому ліжку, пере­вертаючись із боку на бік. Перед очима — його погляд. Гли­бокий, всепоглинаючий. Наче щось знає. Щось украй важливе. Захотілося до того чоловіка, що забрав мій сон. Назавжди. Опинитися в його обіймах. Торкнутися до його шкіри. Я зло­вила себе на тому, що марю ним. Що подумки створюю ще одну версію закінчення нашого вечора.

Ми піднімаємося в номер. Це номер для закоханих. На сті­нах шпалери з оголеними жінками рубенсівських форм. Олег зупиняється і зацікавлено роздивляється. Що? Жінок? Їхні налиті бажанням розкішні перса? Пригортає до себе. Я за­жмурююсь і ховаю обличчя в нього на грудях.

Мені ніяково. Як не крути — цілком чужий чоловік. І що з того, що поряд із ним так затишно?.. Я його ледве знаю. Тепер, коли моє обличчя так близько, вдихаю аромат його тіла, змішаний із запахом чоловічого одеколону. Ціпенію від бажан­ня, яке хвилями — одна потужніша від іншої — огортає мене з ніг до голови. Я ніколи не знала нічого схожого. Чи це голос сили, що могутнім потоком струменить від нього, чи відчуття цілковитої безпеки дозволяє моєму бажанню розростатися до неймовірних розмірів… Чи то банальна відсутність чоловіка в моєму житті протягом останніх півроку?.. Ще трохи — і та хвиля накриє мене з головою. Хай! Мені хочеться хоч раз у житті свідомо робити безглузді речі лишень для того, аби добратися до найвищої точки насолоди, яку так переконливо обіцяють його міцні руки, впевненість і набубнявіла плоть, яку відчуваю через тонку тканину спідниці. Боюсь відступитися, аби не послабити тієї напруги, що виникла від безпосередньої близькості тіл. А ще боюсь сама себе, бо такої себе не знаю. Не знала, що маю таке… зрадливе тіло, яке… тремтить, ви­казуючи свою… покірність.

Не відриваючись від його грудей, руками, самим кінчиками пальців утворюю шпарку між його штанами і сорочкою, наче навпомацки відгортаю завісу чогось таємного і… недозволено­го. Його тіло страшенно приємне на дотик. Його шкіра гладень­ка, наче полірована. Зазвичай поверхні з такою бездоганною гладкістю бувають холодними чи навіть пекуче-льодяними. А його доторк випромінює тепло і заманює. Я гублюся, розчи­няюся в тому дотику. Відпускаю свої руки. Забувши про все на світі, знехтувавши правилами гарного поводження і межами пристойності, розпочинаю мандри його тілом. У нього широка спина. Ні, я не відчуваю гори м’язів під пальцями, не вчуваю, як він ними бавиться, та чую його міць. Його шкіра дивовижно м’яка. Вона гіпнотизує, манить.

Мені замало його спини. Ґудзик за ґудзиком розщіпаю йому сорочку — і втрачаю відчуття часу, реальності. Почуваюся так, наче добираюся до чогось вкрай важливого і неминучого. Серце калатає гучніше, відлунюючи у скронях. Мені бракує повітря. Чоловік завмер. Принишк. Але не так, наче затаївся, насторожився. Ні. Своїм безрухом дає мені волю робити геть усе, що заманеться. Ця вседозволеність розпалює ще більше, і я відчуваю, як із мене струменить волога. Знову ніяковію. А що, коли торкнеться мене між ніг, а там… озеро. Глибоке, синє, самотнє. Соромно. Паморочливо солодко. Чуттєво.