Unknown - 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

— Справді? — наче нічого не сталося.

— Умгу, — ствердно киваю головою, бо чомусь найбільше хочеться, аби він повірив.

Черга якось деформується, і я опиняюся далеко позаду свого рятівника. Ще якийсь час бачу його спину, але, закло­потана штовханиною, що ні на мить не припиняється, гублю з поля зору. Це ж треба. Намагаюся пригадати хоч якісь дета­лі його зовнішності. Вік, зріст, у що вбраний. Але пам’ятаю лише його погляд. Глибокий, проникливий, що зазирнув у саму душу, скаламутивши давні мрії. І ще… запах. Терпкий, солодкий і трохи різкий. Чоловічий.

Я не пам’ятала, як опинилася перед письменником, як він усміхався завченою посмішкою і ковзав невидющим поглядом поверх людської маси, якій не було кінця. (Цікаво, як то він побачив, що жінка, яка поряд, дуже близько, можливо, най­ближче, шукає розради в неті?) Не пригадую, як саме вклала до рук знаменитості свою книжку, котру завбачливо принесла з дому, як отримала скупий розчерк пера майстра, як була виплюнута в кінці черги. Усе, геть усе засліплював погляд мого рятівника.

Він таки старший за мене. Еге ж. І то на добрий десяток. То й що? Мав міцні руки… теплі долоні… спокійний віддих… і ще щось, чого я досі не знала… Чому я не запросила його на каву, не дала свій номер телефону? Що в цьому чолові­кові таке, що змушує ще і ще раз повертатися до нього? Як можна було отак просто відпустити чоловіка, погляд якого заполонив моє серце? Що це? Любов із першого погляду? Мабуть, ні. Я в це не вірю. Це занадто банально. Та й я не в тому віці, аби такими дурницями перейматися. Брак тепла, уваги, відчуття сили поряд? Мабуть… То що ж виходить? Я готова пити каву, дарувати номер телефону тому, хто хоч якось виявив свою увагу? Якось прикро виходить… За­просто…

— Вам таки вдалося?

Ноги підкосилися, кров шугонула догори, тіло обдало жа­ром, впріли долоні, якими притуляла, наче найдорожчий на світі скарб, книжку Януша Вишневського. Відвертим поглядом втупившись у незнайомця, думала про те, що Вишневський таки заслуговує бодай вдячності.

— А-а-а, так, — промимрила я.

— Знову втратила дар мови?

Він усміхався. Щиро, просто і якось навіть пустотливо, що трохи не пасувало до його віку.

— Еге ж, — я таки остаточно заціпеніла, бо розуміла, що так і не зможу вичавити із себе жодного звуку і на тому все закінчиться.

Я вже наперед жаліла про те, що ми більше не побачимося, як він знову захопив мене зненацька.

— Може, кави?

— З радістю. — Я була чесною.

— Маєте якусь облюбовану місцину?

Я мало не бовкнула про «Світ кави», але раптом захотілося в таке місце, яке ні з ким не пов’язує мене спогадами. Закор­тіло іще одного шансу, ще однієї спроби.

— Та… ні… начебто… — якось невпевнено.

Завжди багатослівна, я не могла зв’язати докупи й двох слів.

— Тоді я вам дещо запропоную. Не проти?

Я? Чи не проти? Звичайно ж, ні. Думаю, якби він запропо­нував мені поїздку на Марс, я б, не роздумуючи, погодилася. Але хіба годиться так одразу на все погоджуватися? Бо що він про мене подумає?

— Ні. Це далеко? — бовкнула я, наче мені не все одно.

— На вулиці Комарова.

— А-а-а, — протягнула я, бо вперше чула про цю назву.

— Це район вокзалу, — взявся пояснювати чоловік, заува­живши мою розгубленість.

— Це ж далеко, — вихопилося в мене, і я вмить про це пошкодувала.

А раптом передумає?

— То й що? Я на авто. Олег, — простягнув мені руку.

Я завагалася. Мені було соромно, бо долоні мої впріли, а тепер стали ще й холодними — достоту як у жаби. Але все ж таки подала кінчики пальців. Він щиро потиснув і… не скри­вився. Невже не зауважив?

— Марта. А що там, на Комарова? — аби відволікти увагу від своїх кінцівок.

— Готель.

— Готель? — Я не зуміла приховати свого здивування.

Він усміхнувся.

— «Купава». Недавно відкрився. Кажуть, там добра кухня.

Ого. Казав — на каву, а тут готель, добра кухня. Що це? Якесь приховане запрошення до чогось більшого? Олег по­водився настільки просто і впевнено, що поволі мої сумніви розвіялися і я згодилася.

— Поїхали.

— Що в тебе там? — забираючи з рук важкенький пакет із книжками.

— Усяке.

— Чимось спеціальним захоплюєшся?

— Та ні… На жаль, читаю все без жодної системи.

— Чому ж «на жаль»? Я також читаю все, що подобається. А як вибираєш книжки?

Тепер всміхнулась я. Я давно замислювалася, як я їх ви­бираю, коли купую. Ловила себе на тому, що для мене купівля книжок — доволі інтимна справа. Ходиш собі між полицями, нікуди не поспішаючи, і поволі набираєшся бажання, потра­пляєш в особливий стан, що паралізує час, — так буває тільки в книгарнях. Ти полюєш на здобич, яка б мала задовольнити тебе, твої найпотаємніші закутки душі, куди впускаєш тільки обраних. Поруч із собою бачиш, радше відчуваєш таких, як ти. Ви солідарно мовчите і підтримуєте ілюзію одинокості. Коли вдається вибрати щось вартісне, тебе це страшенно тішить і не терпиться поділитися цим з усім світом…