Unknown - 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

Я поринула у танцювальні спогади і забула про Юльку.

— Марто, з тобою все гаразд? — Юлька.

— А-а-а, так. Як тобі вдалось це порівняти, ти ж не…

Я прикусила язика. Мала на увазі, що подруга жодного разу не танцювала і не отримувала оргазм. Я миттю взялася ру­м’янцем, мов злодій, пійманий на гарячому.

— Нічого… Просто в тебе однаковий сум у голосі, коли ти про це говориш… Що в тебе? — вона, так, наче ми щойно зустрілися.

— Двоє по боротьбі з торгівлею людьми… — Підтримую її бажання змінити тему.

Хвиля відвертості зникала так само, як безповоротно роз­чинявся дух щойно переглянутого фільму. Ніщо не триває вічно.

— Овва. Марто, ти торгуєш людьми? — щиро дивується.

Аби обуритися, їй бракує віри у дійсність. Вона й гадки не має, що дещо схоже може відбуватися за стінами її помеш­кання.

— Щось таке, — гірко посміхаюся.

— Це серйозно?

— Думаю, аж надто.

Знову все надміру відверто. Годі витримати.

— Даси раду?

— Доведеться. Але знаєш що?

— Кажи.

— Страшно. Страшно так, що ти собі й не уявляєш. Живеш собі, працюєш, маєш скромні мрії купити зимові чоботи і по­їхати на відпочинок до Туреччини, а тут тобі — на, маєш зви­нувачення в тому, що ти торгуєш людьми. Але це ще б нічого, якби ти знала, що хтось може за тебе заступитись…

— А прокуратура, контролюючі органи? А ті, що видавали тобі ліцензію?

— Ой, Юлько… Ти що, тільки на світ народилася? Ті люди, що допомагали отримати ліцензію, сказали, що я така не пер­ша, що звинувачення й справді несправедливі й іншого шляху отримати ліцензію в мене не було. Порадили розібратися мир­но. Оскільки хлопці таки не змогли довести жодного злочину у моїй діяльності, то подали заяву в прокуратуру про підроб­лення мною документів.

— І що? Ти так спокійно про це все розповідаєш…

— Уже спокійно. Юлько, я від страху мало не померла, аж захворіла. Мала сорок один градус температури. Тиждень із ліжка не могла встати. Я боялась прокидатися, боялась дума­ти про те, що коїться навколо, а ще більше боялась, що нема кому мене захистити. Раптом згадались люди, що помирали в тюрмах. Але вони помирали за ідею, за країну, за націю. А за що б мала померти я? Юлько, я схудла на сім кілограмів за ті два тижні. Я майже нічого не їла. Тільки пила. Я дивилася на людей за вікном, на сонце і не вірила, що це все не кіно, не страшна історія, яка мені наснилась. Мене огорнув глибокий і страшний тваринний страх. Я не могла повірити, що в нас у країні таке беззаконня і що твоя доля усім байдужа. Що настільки все збочено і корумповано, що створені умови, коли всі, геть усі поголовно мусять працювати «по понятіям». Що на тебе запросто можна придумати та завести справу, як ка­жуть, «була б людина»… Не могла повірити…

— А тепер уже можеш?

— Можу. Мусила навчитись, аби не здуріти. Пам’ятаєш, чоловік, у якого відібрали земельну ділянку, вчинив акт само­спалення?

— Пам’ятаю, — стривожено.

— Так от, я про це не раз думала…

— Марто, не кажи дурниць… Це вже закінчилось?

— Начебто так.

— Як?

— Таки заплатила.

— Нічого собі. Багато?

— Дуже.

— За що?

— За продовження ілюзії, що живу в правовій державі.

— Знаєш, я не дивуюсь, що тисячі людей, особливо жінок, їдуть за кордон. Навіть якщо їм доводиться мити підлогу, на­віть якщо їх там ґвалтують. З цим сяк-так можна змиритися, бо зневажають у тобі лише якусь частину. Та ще й чужинці. А от коли тебе ґвалтують у рідній країні…

— А я не хочу.

— Мити підлогу?

— Ні. Їхати за кордон. Це моя країна. Це мій Львів. Я тут народилась, на відміну від тих, хто тепер встановлює свої правила гри.

— Думаєш, тобі вдасться?

— Так. Я в цьому впевнена.

Минуло трохи часу, відколи хлопці відступили, урвавши свого. Життя потихесеньку тривало. Я навіть стала помалу забувати цю історію, і мабуть, таки забула б, якби не той страх, який — із жахом усвідомила — вже ніколи не витравлю зі своєї душі.

Найкраще, що відбувається на початку осені у Львові, — це книжковий форум. Стільки книжок, видавців, авторів на одному квадратному метрі вражають, бентежать, розчулюють! Усюди рекламують гостей свята. Серед них Януш Вишневський — ав­тор роману «Самотність у мережі». Я вже не пам’ятаю, про що книжка, та лишився спогад про те захоплення, з яким кілька років тому мені її рекомендував продавець у підземному пере­ході. У чоловіка середнього віку світилися очі, наче перед ним ось-ось мав з’явитися святий Миколай.

— Це беззаперечний бестселер, ця книжка має шалений успіх, — повторював він. — Купіть, не пошкодуєте, — на­тхненно переконував.