Unknown - 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

— Ось у міністерстві і з’ясовуйте, а поки що просимо вас по-доброму надати все, що ми просили. Інакше… — Сергій Миколайович багатозначно звів брови догори.

Відчайдушно намацую твердий ґрунт під ногами, який рап­том кудись подівся. Збираю докупи весь здоровий глузд, аби второпати, що ж насправді відбувається. На кожному кроці торочать, що ми однією ногою в Євросоюзі, а тут два молоди­ки, які ще вчора бавилися дерев’яними іграшками на глиняній долівці, звинувачують мене не аби в чому, а в торгівлі людьми.

Зайшла на хвилю до колишньої одногрупниці. У неї своє мод­не ательє. Схотілося якось себе потішити. Якщо не куплю, то принаймні переміряю останню колекцію зима-осінь. Та де там! До Марійки не доступитися: повна приймальня людей. Гла­мурні тітоньки передпенсійного віку докладають надзусиль, аби втриматися в загальній колії. Намагаються одягом від знаменитих модельєрів сховати те, що лишилося від колись молодих, струнких і невпевнених у собі сільських дівчат. Є й інші — дружини чи доньки номенклатурних кадрів. Ті все життя дозволяли собі вирізнятися за рахунок вільного доступу до благ. А тепер що? На кожному кроці магазини, бутики яких хочеш брендів. Не звикли ходити в тому, що можуть дозволи­ти собі простолюдини, от і намагаються здивувати всіх вбран­ням від того чи іншого дизайнера. У мене теж така була клі­єнтка. Хотіла вітальню у стилі вампір…

Дві жінки в передпокої про щось жваво дискутують. Марій­ки не видно. На мене ніхто уваги не звертає. Маю трохи часу, то вирішую зачекати кілька хвилин, раптом господиня сама з’явиться.

Мимоволі прислухаюся до розмови. Молода жінка, лише на кілька років старша від мене, красиво сидить на краєчку крісла, зграбно заклавши одну на іншу ноги в тонких панчохах кольору дорогої засмаги.

— Та ні, сваритися обов’язково потрібно, от ми з чоловіком вчора так зчепились, що подумала — не дійдемо згоди ніколи. Але до вечора потомилися, то й втихомирилися. Зате нині — бажаний спокій, — безапеляційно провадить вона.

Інша жінка, не така впевнена в собі, зі штивною, закляклою спиною, глибоко сидить у м’якому кріслі, абияк заломивши ноги. До граційності першої їй далеко, але вона, здається, того не зауважує, заглиблена у свої роздуми.

— Коли ви так кажете… — якось розгублено і занадто тихо, наче про себе.

Жінка нервово теребить довгі ручки великої шкіряної торби, яка лежить поруч. Упізнаю в ній минулорічну колекцію одно­групниці.

— Звичайно, я не тільки так думаю, я знаю, адже я все-таки за фахом психолог, — наполягає перша.

От воно що. Я згадала. Марійка розповідала, що серед її клієнтів є пара: він — звичайний чоловік, а вона — психолог.

— А ви як думаєте, чи це нормально, коли в сім’ї час від часу бувають суперечки, які плавно переходять у сварки? — це до мене.

Я на мить розгубилася. Намагаюся в сторонні розмови не встрявати, тим більше на чужій території. Та й до сварок у мене своєрідне ставлення. Тим паче, що не знаю, про які саме йдеться. Про класичні сварки з класичними атрибутами: підвищеним голосом, виряченими очима, потрісканими кро­в’яними капілярами, перекошеним обличчям, биттям посуду і зціпленими до білого руками, аби не вдарити? У такому випадку категоричне «ні».

— Ні, — механічно повторила вголос те, що спало щойно на думку.

Моєму здивуванню не було меж (а я думала, що мене вже ніщо не здивує), бо пані психолог раптом схопилася на рівні ноги в тонких панчохах кольору дорогої засмаги і заявила категоричне «так». Оскільки я людина не публічна, не маю жодних кандидатських і докторських, на відміну від моєї опо­нентки, то мені довелося відступити. Я бачила, як розчаровано відвела свій погляд жінка зі штивною спиною, наче я в чомусь дуже важливому і вкрай особистому її розчарувала чи не ви­правдала надій. Я пішла, так і не дочекавшись подруги.

Змовчала. Тоді. Але недавно ця тема зринула в іншій роз­мові. На каві. Коли до нашого з Ростиком столика підійшла — радше підлетіла — його знайома і безпардонно вмостилася на вільному кріслі.

— Ростику, — випитувала я в хлопця, усе ще перебуваючи під впливом заяви пані психолога, — то все-таки нормально це чи ні — сварки в родині?

— Звичайно! Про що мова? Адже нам усім час від часу потрібно «випускати пару», потрібно якось урізноманітнювати своє життя, бо інакше сірі будні нас повністю поглинуть, — без запрошення втрутилася в розмову хлопцева колежанка.

Ще один знавець людської натури. Проте одразу згадало­ся, як, навчаючись іще в школі, я чула саме такий вислів — «сірі будні». Чула, що ті сірі будні руйнують геть усе: домаш­ній затишок, кохання, любов. Одним словом, усе, що має хоч якусь цінність. Ще тоді мене цей вислів дуже дивував, бо у своїй родині я тих сірих буднів ніколи не бачила (можливо, їх бачила моя мати, але це трохи інша тема). Так от, не по­бачивши їх тоді, я вирішила, що вони приходять разом із дорослішанням. І тоді не прийшли. Я донині не знаю, що це таке. Хоч у всіх порадниках на зразок «Гігієна родинних сто­сунків при соціалістичному устрої» написано купу слушних порад. Щоб уникнути тих злощасних сірих буднів, жінка по­винна дбати про свою оселю: прикрашати її час від часу і змінювати колір фіранок, оздоблювати домівку живими квітами і репродукціями відомих майстрів живопису, святко­во сервірувати стіл.