Unknown - 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

У нас удома фіранки часто не змінювалися. По-перше, вони були якісними, а по-друге, ніхто собі тим голову не заморочу­вав. Але я змалку чимось займалася з батьками: їздила в гори на нарти, плавала на каяках, ходила в походи, ночувала в на­меті, грала в бадмінтон, волейбол та багато чого іншого, від­відувала художню й музичну школи, і то все при одних і тих самих фіранках.

У кулінарних книжках також писано, що потрібно урізно­манітнювати свою трапезу, аби вона не перетворилася на сірі будні. Донині не можу цього зрозуміти: як можна, готуючи будь-яку страву, — від печеної в шкарлупці бульби з мачанкою з оливи і товченої цибулі до фаршированої риби, — побачити сірість, коли то все надзвичайно апетитно пахне, а як чудово виглядає! Чомусь прищеплювалася думка, що свято може настати тільки тоді, коли на столі червона ікра чи лобстери. Чи не від злиднів? Коли моя бабця ще була дівчиною, то про юну доньку священика казали: «О, то вона добре живе, бо смалець і цукор ложками їсть». А то все, як відомо, знову ж таки від тих самих злиднів: смалець, як і цукор, — по великих святах, бо дефіцит.

Далі пікантніша справа — секс. Чомусь так звані сірі буд­ні приходять спочатку до жінок і аж згодом до чоловіків. І тільки-но вкоренившись у сексі, перебираються на побут. Чому? Та тому, що злягання — це не секс. Злягання — це процес, задуманий природою для продовження роду. А от секс — це те, що робить наше життя святом. Мислю, що про такі речі дітям повинні розповідати, коли вони починають вивчати букви і складати докупи патички. Секс — це така ж наука, як і інші. Але для декотрих у житті стає значно важли­вішою від алгоритмів і різних теорем, бо стає запорукою їх­нього особистого щастя. В інших народів все саме так і від­бувається. Про чуттєвість дбають розмаїті інстанції — від храмів до спеціальних шкіл.

Якось, маючи трохи вільного часу, провадила деякі дослі­дження на тему істинної величини прутня. Та й натрапила на згадку про такі школи для чоловіків, особливо в арабських країнах, де хлопчиків навчають користуватися таким особливим пристроєм, як пеніс. Дбати про нього, його видовжувати, ним послуговуватися. Наші ж чоловіки більше, ніж на традиційну хвилину і двадцять секунд, не годні. І не потрібно обурюватися й ображатися, бо якби було інакше, то жінки б не ридали над примітивним «милом» і не зачитували б до дір бульварні романи.

Пригадалося мені також, що був колись такий собі часопис «Авжеж». Там на простому газетному папері без жодних тобі глянців, голих тіток, годинників за ціною двокімнатної квартири і трусів, за які треба було викласти еквівалент місячної зарплат­ні середньостатистичного чоловіка нашої країни, примудрялися друкувати вартісні статті, переклади, сучасну вітчизняну літера­туру. Так от, в одному числі був уривок із книжки мегавідомої італійської порнозірки Сільвії Бурдон «Любов — це свято», де вона описувала нехитрі тонкощі, завдяки яким можна звичайне злягання перетворити на феєрверк. Правда, для особливо слух­няних і тих, що чужі поради сприймають за чисту монету, деякі пункти таки неприйнятні, приміром, привести на вечірку для урізноманітнення вибору сексуальних партнерів одного-двох хортів. Але тих моментів, де вона говорить про романтичне вбрання кімнати, про свічки, вино й особливу їжу, можна до­слухатися. Ось я й дійшла до жінок.

Курва. Це тавро, яким обдаровували за часів мого дитин­ства більш-менш привабливу жінку, яка користувалася увагою чоловіків. Жінку, один вигляд якої обіцяв чоловікові свято. Це слово звучало як вирок, зневага, заздрість і діагноз водночас. Ще бувши дитиною, я вловлювала промовисті погляди зна­йомих тіток, маминих подруг, що проводжали симпатичну жінку на вулиці. Їм навіть уголос не доводилося говорити, такими однозначними були ті погляди. І я бачила, що, на від­міну від своїх дружин, чоловіки проводжають ту жінку іншим, потеплілим раптово і заглибленим у себе поглядом.

Ще тоді я замислювалася, чому існує така різниця, але вголос висловити боялася. Бо, як по правді, то, незважаючи на свою гендерну приналежність до жіночого гурту, я вже тоді була на боці чоловіків. Я теж захоплено спостерігала, як та краля на довгих тонких ногах, із гнучким, тендітним станом пропливає повз наше товариство і зникає, мов комета, залишивши по собі різнобарвний і незабутній шлейф парфумів і ще чогось ледве вловного, як от гідність, самоповага, самоідентифікація. Тільки тепер це усвідомлюю, всоте прокручуючи той епізод. А тоді я й слів таких не знала, але мені, наперекір осудливим і зневажливим поглядам жінок, до товариства яких належала, хотілося бути саме такою — тонкотілою, виразною, пахучою.