Unknown - 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

Ми домовлялися, що літатимемо одними й тими ж рейсами, аби не було нудно. Оскільки літаки приземлялися, бувало, і се­ред ночі, я проводжав її додому. Нас завжди зустрічав на по­розі її батько, а не мати, як у більшості сімей, і ввічливо дякував за те, що складав товариство його доньці. З аеропорту нас не­одмінно забирала автівка її батька. Матір я бачив лише декілька разів. Була як дві краплі води схожа на мою нову знайому. Так само винятково добре виглядала, тільки була старшою, що з першого погляду не дуже впадало у вічі. В основному прово­дила час на курортах за кордоном. Усім удома керував батько.

Я зауважив, що він почав дедалі уважніше до мене при­дивлятися. Запрошував залишитися на чай, а то й на сніданок, залежно від того, котра година доби була. Щоразу мої поси­деньки затягувалися. Він запитував, а я відповідав про своїх батьків, про мрії, амбіції, плани, про навчання, виграні олімпі­ади та конкурси. І так могло тривати безкінечно довго, та одно­го разу — це було на останньому курсі — він запросив мене до свого кабінету.

— Ти нормальний чоловік, Олегу. З тебе будуть люди. Мені потрібний правонаступник. Біля моєї доньки завжди вшивалась одна погань. Ти єдиний вигідно вирізняєшся на їхньому фоні, — провадив чоловік, як зазвичай, насупивши густі брови.

Він мені подобався. Упевнений, мовчазний. Одразу видно, що цей чоловік знає, що робить, і слів на вітер не кидає. Попри те, що належав до номенклатури, яку годилося б осуджувати, нагадував мені вольових героїв Джека Лондона. Я не знав, до чого він хилить, але був упевнений: хай би що запропонував, ця пропозиція буде вигідною.

Я мовчав, тож він продовжив:

— Пропоную тобі руку моєї доньки.

Я не встиг здивуватися, а він провадив далі:

— Весілля гучного не буде. Не те, що немає коштів, — не­доцільно. Краще цю суму я тобі дам як стартовий капітал.

Цей чоловік навіть не припускав, що я відмовлюся. І він таки був правий.

— Згода. А як же ваша донька? Між нами наче нічого та­кого особливого й нема… — Хотів бути чесним.

— Знаю. Спасибі, що спитав. Вона згодна. Думаєш, легко відмовитися від усього, що дає дівчинці моя прихильність? — усміхнувся.

Знав, що для залежних немає жодних аргументів. Так ми й побралися. Попри свою звичку йти в ногу з модою, моя дружина доволі розумна і мила. Я б навіть не жалівся, якби не одне «але»… Ми вже дев’ятнадцять років у шлюбі, а вона й не згадує про дитину. Каже, це зіпсує їй фігуру. Коли ж я апелюю до здорового глузду і наводжу як приклад її матір, то вона тільки відмахується. «А знаєш, яких зусиль коштувало їй зно­ву стати стрункою? А груди вона таки не врятувала. Довелося вставляти імплантанти. Тобі ж подобаються мої груди?» — сміялася вона, оголюючи воістину досконалі перса, і ластила­ся, мов мала дитина. Я поступався.

Я застигла з ножем, занесеним над шматком печінки.

— Пробач за деталі. Ти ж сама просила. Смакує?

Мусила кивнути і все-таки наважилася порушити компози­цію, створену місцевим кухарем. Кілька нарізаних тонкими скиб­ками шматків печінки лежали, акуратно складені краєчком на краєчок. Покладена поверх них, запаморочливий запах щедро випромінювала цибуля, і аж на самому вершечку — два кру­жальця великого, без серцевини, яблука. Тут же дві четвертин­ки вареного яйця, оливка і плястерок 1 червоного помідора.

Овва! Такої ніжної, соковитої печінки я зроду не їла.

— Чи можна запитати рецепт? — вирвалося в мене, коли поглинала наступний шматок.

— Справді так смачно чи дражнишся?

— Справді.

— Тоді, думаю, можна.

Олег відкликав офіціанта вбік, щось шепнув йому, і за де­кілька хвилин до нас вийшов шеф-кухар ресторану.

— Страшенно дякую! Було надзвичайно смачно. Вечеря перекрила всі мої негаразди за цілий день, — випалила я ско­ромовкою.

— Справді? — Чоловік у білому ковпаку і такому ж фарту­ху наче зніяковів.

— Як ви це готуєте? — Я хотіла знати ту єдину таємницю, що робить печінку такою м’якою.

— Зазвичай ми не ділимося рецептами… — продовжуючи ніяковіти, почав було кухар, але, підбадьорений заспокійливим жестом розкритої долоні Олега, що, мабуть, мав би означати, що його старання будуть винагороджені, продовжив: — Основ­на таємниця в тому, щоби печінку, поки вона не готова, не солити. Коли ж вона майже готова, залити білим сухим вином. Цибулю і яблуко можна готувати поряд із печінкою.

1 Плястерок ( діал .) — пластинка.

— Он як! — радісно вигукнула я. — Неодмінно спробую.