Unknown - 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

— Привіт, це я, — це все, на що я спроможна наступного ранку.

Вар’ятка 1! Ще нема дев’ятої, а я вже на роботі. Не годна була залишатися вдома. Боялася за себе. Боялася, що наламаю дров, що… не буде кому стримати. Можна подумати, що о цій порі в офісі хтось може бути, хіба що спить міцним сном після плід­ної ночі. А навіть якщо б і був, то що, за руки мене триматиме чи видиратиме візитівку, яку мертвою хваткою затиснула в пра­виці?.. «Не віддам. Я нікому його не віддам», — це все, чим наповнена моя голова після вчорашньої фантазії, що закінчи­лася, як легко здогадатися, солодким феєрверком могутніх експлозій 2. Ці дві фрази, до яких раптом збіднів мій лексикон, гучно перекочувалися в порожній голові, зачіпаючись одна за одну, заважали мені зосередитися на тому, що чиню.

— А-а-а, це ти… Привіт-привіт… — наче трохи розгублено.

— Хто це? — зненацька чую у слухавці зовсім близько.

Завмираю. Від несподіванки. Та чи така це вже для мене несподіванка? Мабуть, для мене — ні. А для мого напівпо­рожнього мозку — так. Завмирають і дві мої фрази, які гучно тарабанять у моїй голові ще з досвітку. Ич! Розмріялася. «Не віддам», — передражнюю сама себе. Щоб не віддати, потріб­но його мати. А ти — тут, а та, що його має, — там. Поряд із ним. От халепа.

1 Божевільна ( діал .).

2 Експлозія ( лат .) — вибухове виверження.

Насправді те, що це дійсно халепа, я зрозуміла ще нескоро, а зараз це так — для зв’язку думок.

— Це… архітектор. Пам’ятаєш, я тобі вчора розповідав? — він.

— Так… Наче пригадую, — вона.

Він… Вона… А де ж я?

— Хотіла… — почала було я.

— Зустрінемось, як і домовлялися, о третій у вас в офісі, — сухо, наче ламав галузки.

— Так.

Це все, на що я спромоглася. Чому у вас? Хто, з ким і про що домовлявся? Справді зустрінемося чи сказав так, аби ко­ректно припинити розмову? А на що я розраховувала? Що після вимріяної близькості, про яку навіть гадки не має, він покине все і прилетить до мене додому, схопить в оберемок і повезе в готель? Самій не смішно?

До обіду геть усе валилося з рук. Перед першою запищав мобільний.

— Привіт. Ти хотіла… поговорити? — спокійно, наче нічо­го не сталося.

— Так… ні… — Не хотілося обманювати, але й правду казати не було бажання.

Навіщо вона йому? Навіщо, якщо є я, така близька і рідна? І хоч відчуття зріднілості трохи зблідло під впливом виробни­чих клопотів, не вивітрювалося з голови.

— Ти також це відчуваєш? — якось раптом тихо і наче трохи засмучено.

— Що?

У горлі пересохло, між ногами зробилося мокро. Забракло кисню і стало раптом холодно. Дрібний трем не давав говорити.

— Оту зріднілість… Думаєш, може отак виникнути лише через добу після знайомства?

— Не знаю. Зі мною таке вперше, — визнала я.

— Зі мною також. Ти голодна?

— Так.

Я не хотіла їсти, але чи могла знехтувати нагодою побачити Олега? Ні.

Та ж вулиця. Той же готель «Купава». Порожньо. Відвідува­чів нема. Враження, що викупив ресторан умисно для того, аби побути вдвох, щоб ніхто не заважав насолоджуватися близькістю. Своєрідне відчуття: лише за декілька хвилин із велелюдного центру потрапити в абсолютно іншу атмосферу, де час сповільнює свій плин і тече густо і солодко, наче свіжо­зібраний мед. Мимоволі потрапляєш під дію тих лінивих і млосних хвилин, забуваєш, що за скляними дверима інше життя, інший ритм.

— Не міг заснути. Думав про тебе.

— Я також…

— Про що саме ти думала?

Нахиляється близько-близько, і я чую його запах. Він про­сочується в мене, заповнює кожну щілинку, кожну виїмку і зморшку. Розумію, що не потребую більше нічого у світі, крім як дихати і вдихати його…

— Не скажу.

Надіялася, що не зауважить жоржин, які розцвіли на об­личчі.

— Можливо, ми думали про одне і те ж? — пробує витягти з мене очевидне.

Я не піддаюся. Мені страшенно хочеться, аби він зізнався першим.

— А ти… ти про що думав? — неввічливо відповідаю за­питанням на запитання.

— Думав про тебе і про дружину. Про те, що рано чи піз­но доведеться про все розповісти. Думав про те, що вона стала мені близькою більше, ніж до цього часу мислив. Та­кож про те, що не хотів би її ранити. Вона того не вартує. Вона хороша…

Ого. Я виявилася не готовою до такого монологу. Усе, що завгодно, тільки не сповідь. У нас іще навіть не було близь­кості. Ми навіть не переспали одне із одним, а я вже посвяче­на у всі інтимні подробиці їхнього спільного життя. Хіба так виглядає романтика? Ні, це геть не схоже на те, що відчувала вчора я. Його слова наче викидають мене на берег могутньою хвилею. Я не хочу на берег. Хочу в море, хочу до води. Хочу гойдатися до запаморочення на хвилях чуттєвості, хочу насо­лоди, тепла, ніжності, відчуття захистку, хочу… Буквально мить — і я таки оговтуюся. Його запах — такий рідний, збуд­ливий, зболілий — тримає мене поруч, мов прирученого цу­цика на мотузку, який, попри те, що господар його насварив, усе одно виляє хвостиком і віддано заглядає в очі…