Unknown - 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

— Дякую, — видихнула я, акуратно вмощуючись на запро­понованому клаптику.

Було трохи тіснувато. Я б охоче постояла, очікуючи своєї черги, але увага та турбота незнайомої жінки не дозволяли зійти з місця. Я ще раз подякувала, намагаючись розвернути­ся і якомога уважніше розглянути добродійку. На жаль, у мо­єму теперішньому положенні — надійно затиснута з обох боків такими ж відвідувачками, як сама, — це було неможли­во. Я тільки встигла зауважити, що жінка трохи старша за мене і надзвичайно вродлива.

Усе, що могла розглядати без перешкод, — це були її руки та коліна. Дуже делікатні, з тонкими пальцями, доглянуті руки і гострі, майже як у підлітка, коліна. Жінка час від часу по­правляла краї спідниці. Але робила це не із сорому чи хвилю­вання, а радше намагаючись згаяти час. Я ж сиділа, затиснув­ши свої долоні між ногами, наче боялася, що, вирвавшись на волю, кудись втечуть.

Незчулася, як мою сусідку зліва покликали до кабінету. Одразу стало вільніше, і я, скориставшись моментом, відсуну­лася від незнайомки. Ми мовчки стежили, як важко підніма­лася і незграбно, переступаючи з ноги на ногу, наша сусідка прямувала до дверей, усміхаючись при цьому на весь рот.

— Яка вона молода, — вголос промовила моя добродійка.

Я не зуміла достеменно вловити, які ж саме нотки пере­важали в її голосі, бо мені наче вчувся якийсь сум у тих словах.

— Так, вона й справді дуже молода, — докинула я. — У та­кому віці вони безстрашні, сповнені оптимізму і юнацького завзяття.

— Ви маєте рацію. Це нам із вами сидіти отут не так весе­ло, — жінка сторожко глянула в мій бік.

Тепер я без перешкод могла її оглянути. Так, справді кра­сива. Білява, коротка стрижка. Коштовні сережки у вухах. До­сконалий макіяж. Одягнута з неабияким смаком і в речі, яких не купиш у рідному місті. Не знаю чому, але вона мені все більше й більше подобалася. Можливо, через те, що отак за­просто наважилася зі мною заговорити, а можливо, ще чо­мусь, що в цю мить не вдається розпізнати.

— Ви знаєте цю лікарку, Тамару Петрівну? — спитала я, аби підтримати розмову.

Мені захотілося, аби моя сусідка знову заговорила. Після кожного слова вона усміхалася, наче тим словом милувалася. Розмовляла неспішно та мовби в якійсь задумі.

— Так, звичайно. Це моя добра приятелька. Вона прекрас­на людина і чудовий спеціаліст. А ви вперше до неї?

Блакитні очі світилися сріблистими переливами, випромі­нюючи впевненість і турботу.

— Вперше. Мені подруга порадила.

— Це чудова порада. Скажіть, а у вас є діти?

Я розгубилася від такого прямого запитання, на яке може бути тільки однозначна відповідь. Мабуть, зашарілася, нама­галася сховати погляд і знову натрапила на її руки. На безімен­ному пальці в жінки красувалася обручка. Заміжня…

— Ні, нема. Та й я незаміжня, — наче виправдовувалася.

— То й що, що незаміжня? Ось я заміжня, а дітей все одно у нас немає. Спочатку видавалось, що є досить часу попереду, а згодом виявилося, що завагітніти мені не так просто. Куди я тільки не зверталась, до кого не їздила — усе марно. Так от і з Тамарою познайомилась. Вона взялася довести діло до кінця.

— І що? — я не втрималася, бо так багато віри та безмеж­ного бажання народити було в словах жінки.

Вона всміхнулася. До себе. До мене. Ще до когось неви­димого.

— Не знаю. Ось прийшла довідатись.

Жінка світилася дивним сяйвом, неважко було здогадатися, що справи в неї чудові.

— Це ж гарно. Напевне, у вас усе вдасться. — Мені захоті­лося сказати їй щось приємне.

— Напевне, — сусідка знову всміхнулася. Тепер тільки до когось невидимого. — У нього є інша. А що, коли вона швид­ше йому народить?

Я похолола. Невже вона про мене? Це ж не кіно. Це ж життя. Тут такого не буває. Тут усе значно простіше. Ніхто нікого не знає, не зустрічає… У роті все-таки пересохло — наче про всяк випадок. Ні, ні. Такого не може бути. Я мало не затрусила голо­вою, аби заперечити свої ж власні думки. Мені в одну мить так багато захотілося їй сказати, розповісти, поговорити… Та мене наче заціпило. У скронях пульсувала кров, думки наштовхува­лися одна на одну і падали, ламали в собі здоровий глузд. Що втішного я — «та, що могла б швидше йому народити», — може сказати їй — «тій, яка могла б бути його дружиною»? Нічого. Я не сказала їй нічого, бо це було би блюзнірством із мого боку. Було б зрадою. Собі. Йому. Їй. Їм обом. Нам.

Вона дивилася на мене і, мабуть, чекала, що я скажу їй щось обнадійливе, щось, за що вона зможе зачепитися, як ото я не­давно — за її голос.