Вітаутас Петкявічус - Буря в склянці води

Ще ніколи шпигунські центри великих держав не мали стільки роботи й ніколи не були так задоволені діяльністю своєї агентури, як цього разу. Всі їхні відділення з отриманих вістей щось витискували, виміряли, ліпили, помножували, фотографували, вираховували прибутки і витрати, готували спеціальних людей, а точніше — озброєних бандитів і не шкодували для них обіцянок та орденів. Тільки полковник Шмульке був страшенно схвильований і мало не збожеволів, йому щодня ввижався східний фронт, отож він, не чекаючи, поки його туди запроторять, одного дня таємно опинився в Бімбамбулі і знайшов свого підлеглого, який солодко спав.

-— Устати! Струнко! — гримнув розлючений полковник, та Ганс спав, бо він спить уже другий тиждень, а його серце ледве-ледве билося — за три хвилини чотири рази.

Начальник розбуркав його — той прокинувся, зітхнув, але востаннє. Отруєно.

І без інструкцій все було зрозуміло. Шмульке до найменших подробиць з’ясував причини смерті і того ж дня зробив правильний висновок і дав телеграму в Берлін:

«Коли хочеш випробувати швидкодіючу отруту, треба змішати снодійний напій з італійським вином. Томас Сільке».

Виконавши свій обов’язок, він прочитав галасливий плакат і подався за указаною адресою на збори акціонерного товариства, яке заснував Буфало Білл, сподіваючись отримати відповідальну посаду.

У саду «Весела Мері» вже зібралося вибране коло людей Бімбамбули. Попиваючи ананасовий сік, чоловіки гомоніли між собою і чекали на новоспеченого мільйонера.

— Любі гості, я пропоную трохи розважитися і зіграти партію в покер, — сказав Макт Рой.

— Чудово, — озвався Джеймс Бонд, — тільки я дуже давно грав, — зволікав він час, бо дуже хотів дізнатися, чому це французи зацікавилися сріблом.

— Дарма, я його теж років десять не бачив, — соромливо признався Жюжю і витяг з кишені пахучу квіточку. Француз удихнув її чудовий аромат… Полковника теж хвилювало: чому це італійці зацікавилися міддю?

В цей час до саду зайшов мовчазний полковник Шмульке, огледів присутніх, оцінив обстановку і, стримуючи гнів, перетасував карти й знову кинув аж на стіл.

— Панове, однієї карти бракує, — сказав він. По-військовому кивнувши головою, зразу ж відрекомендувався присутнім:— Том Сільке, дядько покійного Ганса Сільке. — Йому треба було одразу ж без будь-яких інструкцій вирішити дуже важливе питання: хто з цих панів підсунув отруту сонному Гансові?

— Але як ви довідалися, що в колоді бракує однієї карти? — майже виказав себе жандарм і таємний порадник.

— Досвід, професія, вправність рук, — відповів дядько приватного шпига й мало не проковтнув порадника очима.

Спостерігаючи за шпигунами різних країн, які зчепилися між собою поглядами, Бонд усміхнувся, закінчив шифрувати подумки кілька телеграм, узяв карти й сказав:

— Ви, містер Сільке, маєте рацію. Бракує семірки.

— Не може бути! — вдавано здивувався жандарм, бо він на всяк випадок перед зборами вийняв ту карту і сховав у рукаві. — Ви ясновидець!

— Професія, внутрішній голос, — скромничав Джеймс, а потім здригнувся: «Звідки цей тип знає мій пароль?»

— У таких умовах у покер грати неможливо, — образив ся жандарм. — Краще в підкидного дурня.

А тому, що цієї занадто складної гри ніхто не вмів, хазяїн знову чемно запропонував:

-— А може, за звичаєм дикого заходу постріляємо в ціль?

— Ми мирні люди й стріляти не вміємо, — сказав полковник Жюжю, — хіба що дядько Сільке вправлявся?

— Наша контора досліджує тільки торговельні справи, а там, як ви самі розумієте, стріляються тільки хабарами, — відповів Том Сільке.

Розвідники говорили про незначні справи, ввічливо усмі халися один одному, але вух не затикали, очей не опускали. Кожна дрібниця фіксувалася їхнім мозком.

«Той Жюжю такий же духовний інвалід, як і його учень. Бридкий жабоїд, опудало, манекен, — підігрівав себе Шмульке, бо, нанюхавшись коло Ганса снодіючого, боявся заснути. — Його ніс — справжній кошик для сміття, пило сос. Видно, що й розуму невеликого. Він би три рази помер, коли б довідався, що я його думки читаю, мов старий плакат. Впоратися з таким типом — нічого не варто, отож ми його залишимо на десерт. Нехай він ще попридурюється комерсантом. Якщо я отримаю собі на допомогу Юле Цесорюте, мені неважко буде спіймати і її синочків Ось тоді й побачимо, хто буде королювати».

«Яка розтелепа цей Том Шмульке. Нафабрив, закрутив вуса, мов кайзер, і удає з себе велетня, — обурювався Жюжю, — справжній шваб, хрещений палкою по голові. Такого дурня Фіфі за один вечір перетворила б у кімнатну собачку. Небезпечніший з них — англієць Бонд Півкоролівства й жінчину шубу віддав би, щоб випитати, що він тепер думає…»