Вітаутас Петкявічус: Буря в склянці води

Колись давно з Напалісом Накасом, снном Нікодемаса, з села Безпритульного, двадцятидвохрічним парубком двометрового зросту, сталася дивна історія. Дуже розгнівав шись на владу, він розкидав царських жандармів і подався в широкий світ щастя шукати.

А розсварився він із місцевою владою недарма. Ті негідники-пустоголовці, дурні та ледарі, ненавиділи Накаса за те, що він мав свою голову на плечах, а в тій голові ще й свій розум носив і свій край та його звичаї більше ніж себе любив. А можновладців та їхніх прихвоснів ненавидів і не приховував своєї ненависті до них.

Після довгих блукань той непосідливий жемайтіс{Жемайтіс — житель Жемайтії, частини Литви.} нарешті добувся до Клайпеди, заліз під вугілля в якомусь пароплаві й поплив до землі англійської.

Накас потрапив до Лондона і оселився в такій старій халупчині, що в ній від кожного більш-менш сильного кахикання обов’язково щось падало зі стелі або відвалювалося від стіни. Отож, щоб залишитися живим, він передусім відзвичаївся хропти, потім чхати, а ще пізніше був змушений на дверях повісити дощечку з написом:

НЕ СТУКАТИ!

Але й така передбачливість не врятувала його від лиха. Одного ранку нетерпеливий листоноша рвучко смикнув ручку дверей — у миску Накаса впав шматок штукатурки і так забілив борщ, що його довелося вилити у відро.

А іншого разу, коли збирач податків постукав у одвірок розчинених дверей, упала цеглина і розкраяла йому тім’я. Після цих прикрих подій Накас щодня з порту, де він працював докером, приносив обаполок, цеглину або повну кишеню цементу й усілякими засобами намагався якось продовжити життя своєї халупи, в одному місці підпирав, в іншому — замазував, у третьому — прибивав, а в четвертому — затикав незчисленні щілини. Словом, він так старанно ремонтував і зліплював свою хижу, що друзі прозвали його Накасом Будівельником, а по-англійському — Ноксом Білдінгером.

А трохи згодом скромний і дружелюбний Напаліс Накас потоваришував з такими ж емігрантами, як і він сам, і так здружився з ними, що поліція Лондона не могла розлити їх навіть водою, яку вона з пожежних машин дуже щедро лила на голови тих докерів, які, на її думку, надто часто страйкували.

Напаліса Накаса, сина Нікодемаса, англійці називали Ноксом, американці — Ніксом, веселі французи — Кніксом. Для неговірких шведів він був Наксоном, для балакучих італійців — Клаксоном, а для суворих норвежців — Напсоном. Греки його звали Нікополем, німці — Нагелем, а негри — Накумбою. Словом, кожен називав того щирого, веселої вдачі чоловіка з Литви своїм іменем.

Шанували його друзі ще й за те, що він дотримувався слова й не любив хизуватися, що він мішки носив, мов пакетики з цукерками, що він умів мовчати тоді, коли треба було, і дуже любив говорити, коли до цього ніхто його не закликав.

Праця докера не дуже складна: що завдадуть на спину — те й неси, що широкою лопатою гребенеш — те й кидай, а що заробив, на те й проживи. Але ходити докер повинен спритніше за акробата. А надто по дошці, перекинутій від пароплава, що розвантажується, до берега порту. Вона весь час гойдається. Таку дошку, з прибитими до неї поперечними планочками, називають трапом, а молоді докери — могилою, бо, коли її розгойдаєш, ідучи однаковим кроком, вона так тебе підкине, що сторч головою з усією ношею у воду шубовснеш, а не потрапиш у воду — об каміння розіб’єшся. Отож докери тим трапом-могилою і біжать дрібними крочками, ніби танцюють найсучасніші танці.

Так працював-бігав Напаліс, страйкував, тобто втикав у колеса англійського порядку палиці, доки не одружився. Взяв він круглу сироту, Юле Цесорюте з села Королівка. Вона вже кілька років у чужому краю шила для кораблів мільйонера Бімсаса вітрила, щоб відкласти гроші на посаг, але не могла заощадити жодної копійки, хоч і привезла з дому батьків гаманець, що застібається мідною пряжкою.

Весілля вони відтанцювали надворі, щоб хижа не розвалилася: хтось від протягу міг і чхнути або, захмелівши, тупнути ногою в такт шаленої польки, бо в ті часи це було модно серед докерів. Бувало, тільки гуп, — підніме на руки свою танцюристку, змете зі стелі все павутиння її спідницями, опустить і знову крутиться, мов дзига, доти, поки в долівці чи в траві не виб’є ями підошвами чи каблуками.