Вітаутас Петкявічус: Буря в склянці води

— Цей?.. Ні, не цей. А може, отой? Ні, здається, не він. Коли не цей і не той, то, може, ось оцей?.. — Сусід поводить очима, знизує плечима, чухає потилицю, але відгадати ніяк не може і ні з чим іде додому.

А одного разу, коли Темза навесні розлилася і затопила школу, директор не повірив у це стихійне лихо і, викликавши на дах дітей Напаліса, погрожував їм батогом і кричав:

— Зізнавайтеся, хто з вас відкрутив пожежний кран? (Бо я все одно довідаюсь, і вам же гірше буде…

Ось тоді Напаліс Накас, син Нікодемаса, своїм шибеникам, мов злісним піратам, у вухо серги засилив: Напасові — золоту, Рапасу — срібну, Крапасові — мідну.

Коли діти виросли, той, що був запальний, як батької надумав стати водієм автомашин, які з’явилися нещодавно) але вже заповнили вулиці. Чотири роки він учився в доброго й досвідченого в цій справі чоловіка Джека Джексо на, а по-литовськи — Яцкаса Яцкайтіса. То був великий водій. Він міг за сліпою системою, навіть рукою не торкнувшись машини і заплющившись, сказати, чого їй бракує.

Коли вони вдвох уперше виїхали на шосе, Джек сказав своєму учневі:

— Зараз ми мчимося зі швидкістю двадцять миль за годину.

— А звідки ви знаєте? — показав, що й він дещо розуміє. Напас. — Адже ваш спідометр зіпсований.

— Досвід, юначе, — відповів Джек Джексон, — досвід! Отже, мені ніякі вимірювачі не потрібні. Коли їдеш зі швидкістю десять миль, починає торохтіти кузов. П’ятнадцять — брязкає задній міст, двадцять — страшенно дзвенить скло у вікнах, двадцять п’ять і більше — починає дрижати моя штучна щелепа…

— А яка найбільша швидкість нашої машини?

— Тридцять миль, недотепо!

— Але як ви про це дізнаєтесь?

— Хлопче мій, коли їдеш з такою швидкістю, машина сама про себе нагадує: вона не витримує і розпадається на частини.

— А як же водій? — пополотнівши, питає Напас.

— Не бійся, водій не розпадається, — усміхається вчитель. — Я під сидінням поставив надзвичайно міцну пружину і заряд. Коли натиснеш на кнопку, — звичайно, якщо встигнеш, — вони діють миттю і з гуркотом викидають водія геть, мов м’яч, — Далеко?

— Як коли: інколи в канаву, інколи в чужу карету, а буває, і в лікарню.

На щастя, того дня, хоч вони й розігнали машину майже на повну швидкість, відлетіло тільки одне колесо, і повернулися вони додому на трьох колесах, а притяг їх якийсь кінь.

Під час іншого уроку Джек Джексон вирішив довірити кермо машини своєму учневі. І замислився… І тільки тоді, коли вже не міг утримати в роті свою штучну шелепу, почав командувати крізь зуби:

— Годі, не жени! Натисни на гальма. Коли під’їдеш до моста, повертай ліворуч, щоб не вскочити в річку!..

— Із задоволенням, сер, — відповів Накас, — але, якщо я не помиляюсь, за кермом усе ще сидите ви.

— Коли так, — цідив крізь зуби Джек, — я машину певерну якось сам, а ти спробуй її зупинити.

І знову їх щастя: коли вчитель сяк-так повернув кермо вбік, учень, перехилившись, засунув палицю в спицю — і машина зупинилася.

І коли обидва водії повернули голови, виявилося, що вони звернули не ліворуч, а праворуч, просто проти невтримного потоку карет, возів та машин. Побачивши, як витягнулися обличчя обох чоловіків, полісмен голосно засміявся, трохи пом’якшав і спитав:

— То куди ж ви так поспішали, в біса?

— Я й сам добре не знаю, — відповів Джексон, — але бачу, що спізнився: всі вже повертаються, а ми ще стоїмо на місці.

— Ха-ха-ха! — знову зареготав полісмен. А що він любив гумор, то, зупинивши весь рух, так і залишився посеред вулиці реготати, а наші друзі щасливо приштовхали машину додому.

Ось так вони вчилися чотири роки, а потім вирішили тримати екзамени. Напас на честь цього вирядився, вимив ся і за якусь годину повернувся геть замурзаний, подертий, але дуже щасливий.

— Витримав? — спитав батько.

— Я-то витримав, — відповів син, — та ось Яцкас Яцкайтіс не витримав: дуже розбився і в лікарні опинився.

— Ти був у лікарні? — насторожився батько.

— Був.

— То що? Треба буде платити?! — злякався Напас-старший, бо подумав, що настав час розпрощатися з останніми заощадженнями.

— Достеменно не знаю, — знизав плечима син. — Про гроші наче нічого не говорили. Я лежав, прив’язаний до ліжка, а сестричка писала.

— А що вона писала?

— Не знаю. «Прізвище?»— питає. «Накас», — відповів я «Жонатий?» — питає. «Ні, що ви! Я зовсім не через жінку автоаварії зазнав…» Вона як почала сміятися і все переплутала: три пенси за образу жінки з мене взяла, а за лікування — забула.