Вітаутас Петкявічус: Буря в склянці води

Або ще: коли, скажімо, вночі прокинеться середній, то обов’язково розбудить і крайніх. Коли той, що праворуч, вимовляв якесь нове слово, то, доки те слово дійде через таку широку колиску, той, що ліворуч, обов’язково його перекрутить та ще ні з сього ні з того почне шепелявити, наче вони грають у зіпсований телефон. А коли хтось із них починає кашляти — купуй ліки для всіх.

Але Юле теж не ликом шита: від першого ж дня вона з одного боку тієї трійчастої колиски повісила старого моряцького ременя, щоб дітей уговкувати, а з другого — молоток припасувала, щоб батька втихомирювати, а до свого пояса ковіньку причепила, щоб оборонятися відтуристів.

Коли старий Накас за показ своїх дітей, торговельні угоди й прославлення трійні в газетах отримав трохи грошей, Юле з одним бідним винахідником придумала змайструвати візок на шести колесах, на нього непрозірний ковпак напнула, а під ним потайну катеринку прилаштувала… І як тільки дуже допитливі докучали їй на вулиці проханням показати їм трійне диво, про яке навіть король казав у парламенті, вона трохи піднімала ковпак, а катеринка зразу ж голосом старого Накаса заводила:

— Боже, борони короля Британії!..

А йому вторили три тонесенькі голосочки новонароджених:

— І королеву, всевишненький, не забудь!..

За таку палку любов до королівської родини розчулені патріоти Англії на копійки не скупилися. Але ті копійки клали не в простягнену руку Юле, а в карнавку, припасовану ззаду візка, на якій було зображено дитинку, що плакала, широко роззявивши рота. І як тільки в той роззявлений ротик падала монета, катеринка зразу ж дякувала:

— Всевишній вас не забуде .

Це був надзвичайний винахід. Про нього навіть боялася прохопитися словом всевладна преса загниваючого світу. Але він так хвилював вельможних добродійок і старих адміралів, що вони навіть по кілька разів кидали в карнавку свої «нелегко» зароблені гроші. Але гроші якимсь чином, побувавши в тому глиняному череві, ставали старими гудзиками з адміральських мундирів або скляними намистинками з розсипаних бус вельможних пані. А що в Англії в ті часи старих адміралів було чимало, то Накас міг сяк-так жити, продавши ті пожертвувані гудзики.

Час минав, діти підросли, і від візка довелося відмовитися, бо вже три пузанчики з-під непрозірного ковпака почали голови вистромляти й по черзі крутити катеринку, доки не зіпсували її. Від того пам’ятного дня всі Накасові діти мали пішки ходити й тоненькими голосами співати ту сумну відому на весь світ пісню про короля, якого бог не бажав боронити, а тому всі королі на всіх континентах змушені тримати величезні армії. Ось так, по грошику, по копійці ті трійнята заробляли на хліб і собі, і матері, і батькові Напалісу Накасу, сину Нікодемаса, якому часто доводилося страйкувати.

А через кілька років почалися ще гірші муки, коли трійнята пішли до школи: з роками змінювалися тільки їхні характери, а зовні вчителі їх ніяк не могли відрізнити. Отож, коли, бувало, завинив Напас, у куток ставили Рапаса, коли відзначався Крапас, гарну оцінку ставили Напасу, а на горох ставили Рапаса… Тоді вчителі почали до дошки викликати всіх одразу і за відповідь одного ставили всім їм однакову оцінку, а за провину одного били лінійкою по руках усіх трьох, усіх трьох за вуха тягали й таким чином, самі того не усвідомлюючи, виховували в них почуття колективізму.

Коли вже й цей метод не допомагав, тоді викликали батьків:

— Ваші розбишаки вікно вибили!

— Невже всі разом? — нічого не розумів батько і знизував плечима.

— Звісно, один, але спробуйте-но відрізнити — хто саме?

Або ще. Прибігає сусід і починає скаржитися:

— Твої шибеники до хвоста мого кота пузир прив’язали!

— Не може бути, — знизує плечима батько. — Один зі мною на городі моркву їв, другий з матір’ю на кухні варенням ласував, то хіба, може, третій, який від моркви до варення бігав?

— Мені байдуже, хто з них. Угамовуй усіх!

Легко сказати — вгамовуй усіх! Хто ж за одного винного двох невинних лупцює? Хто б’є рідних, шоб близькі злякалися, а чужі боялися?

Але скарга є скарга: хто перший поскаржився, того й правда. Отож, вислухавши сусіда, батько на всяк випадок вишикував усіх дітей попід стіною, мов моряків на палубі, і, насупивши брови, почав допит:

— Рівняйсь! Струнко! Ну, шибайголови і паливоди, зіньки на мене! А тепер зізнавайтеся, хто з вас оте вчинив, бо однак дізнаюся?!

Хлопчаки мовчать, мов онімілі, очі додолу, а сусід підходить до кожного, дивиться і вгадує: