Вітаутас Петкявічус - Буря в склянці води

— Ха, ха, ха! — раптом без запрошення і навіть не увімкнений, зареготав внутрішній голос. — Джеймсе, та гарненька дівчина ошукала вас обох. Вона навмисне вдавала з себе, за твоїм виразом, пащекуху, а ти їй повірив.

Знову хтось постукав. Джеймс іще не встиг відповісти внутрішньому голосові, але на стук відповів:

— Заходьте! — Та той внутрішній негідничок ще довго хихикав, доки гикавка на нього не напала.

— Ви спите? — запитав, увійшовши, сімейний адвокат.

— Ні, я трохи замислився. Ви прямо з Англії?

— Так.

— Неймовірно! Яким вітром вас сюди занесло: добрим чи злим?

— І таким, і іншим… Ви мені вибачте, Бонде, але я не витримав і приїхав вас особисто повідомити…

— Мовчіть, я знаю, — шпигун підняв палець, — тож, будьте ласкаві, нічого не кажіть. Сер Макпіпа, певно, з пантелику збився і не може зрозуміти, яка причина мого успіху?

— Ні, Джеймсе.

— Тоді міністр колоній призначив мене губернатором цього острова?

— Теж ні.

— Тоді давайте мовчати і будемо знати кожен сам собі.

— Ні, Джеймсе, я не можу мовчати. Помер твій дядько. Він залишив тобі величезне багатство. Тобі не треба буде вештатися по чужих країнах. Ти зможеш сидіти в Лондоні біля затишного каміна й писати мемуари.

— Пізно, — промимрив Бонд. — Мене занадто люблять друзі й занадто ненавидять вороги, тож вони мені і в могилі не дадуть спокійно лежати, а не тільки біля каміна.

— Але ти повинен мене вислухати: тобі дядько заповів величезний маєток, ліси, які його оточують, найкращу в світі колекцію люльок, сто тисяч у банку й собаку.

Бонд закурив третю заспокійливу сигару і, не міняючи пози, дуже холодно запитав:

— А якої породи собака?

— Не знаю.

— Мені здається, ти даремно приїхав.

— Але, любий Бонде, я думав, багатство, спадщина, гроші…

— Тобі треба буде думати заново. І якщо мені собака не сподобається, комусь треба буде переписати заповіт. — Нарешті він подумки закінчив партію в більярд і знову взявся до земних справ: — Із тим удавальником-французом покінчено, залишилося тільки співчуття. Німець, мені здається, не повернеться. Недарма ж його супроводжував той хлопчина Рой. З італійцем я вже домовився. Залишився тільки той нахаба Буфало Білл і ті шибеники трійнята…

— То що мені накажете робити з вашою спадщиною? — знову нагадав адвокат.

— Дізнайся, якої породи собака. — Бонд задоволено сьорбнув кави й налагодився йти в клуб читати доповідь. Та в цю мить, дуже розігнавшись, йому в голову вдарила ще одна думка і мало не розтрощила черепа. Від удару Бонд закам’янів, зблід, але не піддався слабкості. «Той зухвалий капітан Крапас уже в моїх руках!» — подумав він і одразу ж замаскував дорогоцінну думку.

— Слухай-но, Пріслі, давай засперечаємося, що після пожежі в саванах міністр мене запросить на полювання на носорогів.

— А на що?

— На дядькову спадщину.

— Проти чого?

— Проти твоєї пенсії.

— Не згоден. Ви завжди виграєте.

А в Парижі в цей час зчинилася паніка. Коли перервався зв’язок бездротового телеграфу, полковник Жюжю скористався другою сигнальною системою і у вікно вистрілив усі ракети — і червоні, і зелені, — але жоден із його друзів не відгукнувся. Полковник далі чекати не міг. Він викликав прибиральницю і на вкритому пилюкою столі вказівним пальцем написав:

— Що будемо робити?

— Не журіться, — таким же способом відповіла кмітлива жінка. — Коли нема вістей, треба трохи почекати, бо чутки поширюються швидше, ніж самі вісті.

«Яка школа, який розвиток!» — подумав Жюжю і поїхав на базар. Тут він мав кілька таємних інформаторів, точніше — донощиків, повз вуха яких не пролітала жодна чутка. Він повернув до першого, який удавав з себе годинникаря.

— Що з нашим годинником? — спитав той.

— Мені здається, годиннику бракує одного каменя, — сказав Жюжю і подав йому кишеньковий будильник.

— Двох! — поправив знавець, подивившись на годинник у збільшувальне скло.

— Чому?

— На один камінь цей годинник треба покласти, а другим ударити по ньому, — відповів донощик, і ніхто не дотумкав, що то хитро придуманий пароль.

— Які новини? — тільки тепер запитав Жюжю.

— Кепські, — похнюпив голову нашіптувач. — Люди сміються з нас, кажуть, що ми німцям програли, що в усій Африці…

— Що в усій Африці? — наставив вуха Жюжю.

— Подорожчали яйця.

— Дякую, мені все ясно, — мовив полковник і враз подумав: цей чоловік не дурний. Треба ближче познайомитися. — Пробачте, ви розвідником давно працюєте?