Вітаутас Петкявічус - Буря в склянці води

Після такої пригоди Герінг швидко повикидав з двадцяти ящиків найбільш старі й непотрібні речі, навантажив їх на Берту, сам навантажився, мов верблюд, — і знов рушив уперед…

— Хоч би слід не прохолов!.. Хоч би слід не прохолов!.. — голосно бідкався він, бо теж дечому навчився від свого соратника й друга вівчарки Пуціса.

А в той час Макт Рой, сховавшись за густим кушем, таємничо посміхався і, витягши затичку, спостерігав, як поволі сплющується і меншає його надувний удав. Потім він без будь-якого поспіху змотав зелену вірьовочку, з допомогою якої тягнув удава, і тихо свиснув. Через деякий час з’явився його вірний кінь.

— Треба, мій друже, вчитися у своїх ворогів, — поплескав по шиї тварину. — Хто знає, може, ті містери Нокси колись справді стануть нашими компаньйонами? — і здригнувся, згадавши, як він повернувся з берега моря мокрий, нещасний, з похнюпленою головою, ведучи коня за повіддя. Побачивши його, Буфало Білл навіть руками розвів:

— Оля-ля. Малюче, ви пірнали в помиях?

— Так, Білле. І що найогидніше — за власним бажанням.

— Вітаю! А що далі?

— Нічого. Від моєї злості розігрілися тільки жерла твоїх гармат. І знову можеш мене привітати: з дванадцяти пострілів — жодної ворони.

— Рука схибила?

— Ні, гірше: впав на ноги!

— Пусте, Малюче, стрімкіше падають ті, хто несправедливо підноситься вгору. Я тих Ноксів узяв би собі в компаньйони.

Більшої образи й вигадати не можна було… Отже, прогавити зараз Ганса Сільке Макт Рой аж ніяк не міг… І в цю мить ковбой аж присів від несподіванки.

— Пррропаде-е-те, — заверещав якийсь пронизливий голос біля самого лівого вуха. Ковбой ухопився за зброю, але привид раптом зник у темряві.

Від жаху Рой навіть спітнів, але за мить оговтався. Проте за кілька хвилин біля правого вуха проскрипів ще огидніший голос:

— Загнете-е-е-есь!

Нерви в ковбоя не витримали. Він витяг свій кольт системи «сімсон» і миттю розрядив його у привид.

А в Ганса й Берти від того таємничого крику не ворохнувся жодний м’яз, вони не знали англійської.

— А тобі не здається, що кричать мовою янкі? — запитав шеф.

— Усе пекло тільки тією мовою й говорить, — відповіла патріотично настроєна Берта.

— А якою мовою, на твою думку, говорять мертві німці? — все ще не заспокоювався Ганс.

— Тільки німецькою, бо німецька мова — мова неба, шефе, — відрізала солдатським голосом палка патріотка і бабахнула зі свого мушкета в першого ж папугу, яки потрапив їй на очі.

— Згиньте! — злякано проскрипів папуга, але більше не осмілився літати над головою в Берти.

А Роя той постріл струсонув, мов землетрус. Уперше в своєму житті він затремтів від жаху.

— Ще-е-е-зни! — знову заверещало над головою тоненьким голоском і зареготало: — Ха-ха-ха!..

— Крі-і-із-з-зь з-з-зе-млю! — додав низький, застуджений бас, а потім поперхнувся: — Крі-і-і-зем!..

Ковбой позадкував. У останню мить він устиг зрізати всі ліани, які тримали міст через невеличку затоку річки, що що аж кишіла крокодилами та водяними гадюками, але така товариська допомога вже не була потрібна Гансові. З кушів раптом вибігло кілька десятків чорних воїнів наставило вістря списів у боки німця.

— Ті хлопці знають своє діло, — заплющився Рой і, задоволений, скочив у сідло.

Тим часом Ганс, трохи оговтавшись від першого переляку, витяг таємну інструкцію і почав її читати:

— Чи ви коли-небудь бачили білих людей?

Тубільці заперечливо захитали головами.

— Саме ваше плем’я я й шукаю, — зрадів Ганс і заходився роздавати подарунки, але воїни їх не брали. — Ведіть мене щонайшвидше до свого вождя.

— Ми це зробимо й без вашого прохання, — відповіли повстанці і знову взяли Ганса під списи. Не пожаліли вони й бідолашної Берти, якій треба було відмовитися й від свого мушкета, і від речового мішка та друкарської машинки.

— Нарешті, — зітхнула вона, — і я дочекалася відпустки.

Та воїни Ганса в село не привели, а поселили в халупі на околиці села і стали чекати вождя. Той саме в цей час виїхав у примор’я, а до німця прийшли жадюги й почали ділити між собою люстерка, намисто із скелець, капелюшки застарілої моди й калоші, що їх привіз Ганс. Вони були дуже задоволені, що прибулець не правив за них грошей, тільки попрохав під якимись поцяткованими паперами написати по три хрестики й прикласти послинені великі пальці.

Вони не дуже заперечували, а так і зробили, бо не вміли ні читати, ні писати. А Ганс у тих документах добре подбав про Німеччину: