Іван Керницький - Король стрільців

І р к а. Ви надовго вибрались у наші гори?

П о е т (заїкуючись) . Я ще не знаю… Це залежить…

І р к а. Ага! Це від чогось залежить?

П о е т. Так… саме… (Розводить безпорадно руками) .

І р к а (сміється). Цікавий народ, ті поети.

П о е т. Чому?

І р к а. Одні бувають занадто сміливі, тобто нахабні, а другі — зовсім несмілі, такі… не хочу казати які, бо це також не комплімент.

П о е т. Гм… Ви так добре знаєте поетів?

І р к а. Трохи… Але більше — з їхніх творів. Признаюся щиро і б’юся в груди, що про вас я ще дуже мало знаю…

П о е т. Так… Я не зачислююся до тих, найбільше знаних… Я друкував дещо у журналах… от так собі…

І р к а. Певно під псевдонімом.

П о е т (поквапно) . Так, так, під псевдонімом.

І р к а. Не питаю під яким, бо може це ваша тайна. Ах, вибачте! Я така розтріпана, що і не дочула, яке ваше правдиве прізвище?

М о л о д е ц ь к и й (біжучи вниз по сходах, вже без халата, з апаратом) . Ірусю, ми готові! Служу вам цілою своєю особою і цілою фільмовою стрічкою!

І р к а (до поета) . А може, ви з нами підете, пане… пане…

М о л о д е ц ь к и й. Євген, Євген. Євгеній. Вже само ім’я каже, що не пересічна людина.

П о е т. Я?.. Я знаю…

М о л о д е ц ь к и й. Ти, раджу тобі, краще не йди. Ти втомлений, невиспаний, йди собі до мене нагору і переспися, так буде найкраще, слово чести даю. (До Ірки). Подумайте — сарака цілий тиждень тюпав пішки зі Львова в гори! Але це все для нації. (Бере Ірку під руку) . Ірусечко, скарбе мій, тепер я полину з вами і на край світу!

І р к а (сміється) . До побачення, пане поете! (Обоє виходять) .

А н н и ч к а (входить розжалоблена, плаче) .

П о е т (встає, потішає її, заспокоює) . Анничко, не плач, ну годі, перестань.

А н н и ч к а (хлипаючи) . Ні!.. А ви відки знаєте, що я Анничка?

П о е т. Бо всі такі гарні дівчата, як ти, називаються Аннички. Ну, не плач, не плач.

А н н и ч к а. Ні, не плач! А цьо він гозде вганєє за тов з голими гижками, та до неї шкіритси, як вона його не хочьє, як вона має свого дохторі?

П о е т. Хто гонить, Анничко, хто такий?

А н н и ч к а. А гозде пан Славцьо, гу-гууу!.. Мені обіцєв, що ме женитиси, єк віхожу курса, а тепер аді з тамтою, та й до ліса та й на Гук, та й на спацири… Гу-гууу!.. Всі вони такі, ті паничі зі Львова, щезли б вони та щезли б! За кількома відразу літают… Але я не така, я не дам си потоптати!..

П о е т. Анничко не кажи так, є у Львові і порядні хлопці.

А н н и ч к а (всміхається до нього) . Гіі!.. Та я це бачу, що ви якіс чемні та й делікатні. Хі-хі… А ви хто будете, може, малєр, такий, як Мороз?

П о е т. Ні. Я пишу у ґазетах такі вершики, знаєш? Поезії…

А н н и ч к а (співчутливо) . Гіі!.. Поет!.. Цес, сараче, ще більший мізерак, як малєр. (Наливає йому молока) . Нате, пийте ще!

С т а р и й г у ц у л (входить з бесагами на плечах). Слава Ісусу Христу! Панночку, а може, купите килими та й ліжники, та й бартки аді, з Річки, маю красні, та й касетки, та й зигарнічки, тай всєчину. Купіт, паночку, купіт, бо оце ходю та й ходю, та й уже ноги віходив і ніхто нічо не купує.

А н н и ч к а. Де!.. Цес панич нічьо не купит, цес не першак. Цес, аді такий поет, що пише по ґазетах такі всякі сторії, щоб люди читали. А ви йдіт аді плаєм, та через річку, та під Зелений Верх, там живуть ті пани, що з Кракова приїхали, то там щось продасте або заміняєте.

С т а р и й г у ц у л (до поета) . Пане, а може ви заміняєте трохи махорки?

П о е т. Ні, ні, я не курю.

С т а р и й г у ц у л. Та й я не курю, бо нема що. Гай! Єкби не той пан, а не той жид, то бідний гуцко гмер би. Бо свій — то або малєр, або прифесор, або ґазетник якийс, гонір тото має високий, а капшук — порожний. Ет!.. (Виходять обоє з Анничкою) .

М о л о д е ц ь к и й (вбігає) . Мой, мой, як ти називаєшся? Кажи швидко, швидко!

П о е т. А хіба ж ти не знаєш?

М о л о д е ц ь к и й. Скакун?

П о е т. Ну, аякже?

М о л о д е ц ь к и й. Ґеньо Скакун?!

П о е т. Євген Скакун… Що сталося? Може поліція мене шукає?.. Але ж я не належу до ніякої партії!

М о л о д е ц ь к и й. Слухай, сину муз і потомку Аполлона, ти маєш надзвичайне щастя! Ні, слово чести даю, це просто нечуване, неймовірне. Усміх щастя, ласка з неба!

П о е т. Що, що, що? що ти верзеш?

М о л о д е ц ь к и й. Зараз! Зараз тобі скажу! Отже слухай: як я тобі вже згадував, той помилений директор Бас є тутешнім заступником всіх копунів, боксерів ет цетера бомба, а одночасно головою спортового товариства «Хуртовина». Той другий тип, Кліщик, це його далекий кревний і такий самий вар’ят, як старий. Залізний медик, розумієш, студіює вже 15 літ і з тої нагоди називають його тут доктором. Він крутиться коло Ірки, коло цієї чарівної істоти, яку ти сьогодні тут бачив, — пишна дівчина, що?