Іван Керницький - Батьки й сини

Наскільки пам'ятаю — було це тому рік, пізньою осінню. Я тоді їхав ранішнім поїздом до школи. В купе, що в ньому я примістився, застав уже троє осіб: двох підстаркуватих господарів та молодого, може, сімнадцятилітнього хлопчину. Він скулився в куточку під вікном і спав, схиливши голову на грудях. Довге хвилясте волосся ясними жмутками стелилося йому на біле, мов стіна, лице. Такі ж самі білі худі руки мав, зложені навхрест під бородою.

Я добув олівець, розгорнув свій рахунковий зшиток та взявся обчисляти відсотки за п'ять літ й три місяці від якогось капіталу в доларах. Зараз біля мене розсівся на півлавки жилавий та вусатий ґазда в червонім кожусі і в патлатій баранячій кучмі Він з філософічним спокоєм глядів на табличку «для некурящих», що висіла йому перед носом, і преспокійно пикав собі «шпорта». Кілька разів підряд глипнув з-під лоба на мою «мазепинку», а відтак звернувся до свого сусіда, що сидів проти нього з закритими долонями обличчям.

— Кажете, це ваш хлопець… Гм! Певно, до доктора везете? Бо й мізерне то, мізерне, як з хреста зняте!

Батько ясноволосого хлопця журливо похитав головою.

— Ого… Йому вже доктори не поможуть. Голос його тремтів — був глухий та прибитий болем.

— Не поможуть, кажете? Овва! То вже зле… То вже гірше! Так куди ж його везете?

— На Кульпарків…

— Зійшов з розуму?!

— Так…

— Овва! Овва!

Ґазда в червонім кожусі цокнув язиком і вдарився рукою по коліні.

— Го-го-го! То вже зле. А як — чисто?

— Чисто…

— І нема рятунку?

— Нема…

— Овва! Овва!

Знов цокнув язиком і затих. Задумався. В купе залягла мовчанка. До заплаканої шиби бубнив осінній дощ. Ясноволосий безумний хлопчина спав. Сивий дим із цигарки снувався клубками над його головою.

Та ґазда в червонім кожусі не любив, мабуть, довго мовчати. За часок розбалакався.

— Га! Що ж робити? Що порадите? Пропало. Сталося. Не сушіть собі дурно голови. То не поможе. Так… Я розумію… Це ж рідна дитина. Воно ще молоде, ще не нажилося… Я розумію: то зле, то дуже зле… Як таке трапиться на господарці — не дай Бог! Тут нема ради, нема шпасу! Бо кажім так і так: вмре вам у хаті таке, що воно потрібне — воля божа. Пропало. Вродиться таке, що ніби й не потрібне — воля божа. Пропало. А то во-о! То вже зле. Як той казав: ні сюда, ні туда; ні живи, ні вмирай. То погано! То шкарадно!

Говорив тихо, повільно, якби розважував наперед кожний звук, кожне слово, а з кожного його слова, простого й ласкавого, плило якесь глибоке, зворушливе тепло. Таке тепло бухає іноді із запеклого від сонця чорнозему, коли на нього впаде рясна злива.

— Я то ніби вже так балакаю сам ведлук себе… Бо чоловік не одно перетерпів через ті діти… Гей, діти, діти, де вас подіти? Малі діти — малий клопіт, більші діти — більший клопіт. А спокою нема ніколи.

Вернувся я, чуєте, з тої війни. Вже з України… Так, просто з бараків… З Домб'я. Втік. Поперетинав дроти і втік. На сам Йордан. Мороз тріскучий — а я но в онучках. Три доби блукав лісами та вертепами. Як той вовк. Але добився… Прийшов, чуєте, в хату. Жінка — хора на постелі, діточки серед хати на соломі печену бульбу тереблють. Поприскакувало то, тулиться, пищить: «Тато, тато!» Дивлюся я: ось мій Василько і Влодко, і Ганнуська, ба! — а тут, під припічком, ще якесь хлоп'я! Голова — як макітра, животина — мов гарбуз: валить вам бульбочку, аж страшно дивитися. Пек за пек! — думаю. Агі! Чи мені в очах двоїться, чи тифус вертає?.. Лишив дома троє діточок, а є четверо! «Чий то такий файний хлопчина?» — питаю жінки. А вона в плач. Гм! Питаю дітей… «Та то наш, — кажуть, — Івась». Ага. Ну, як наш, то наш. «Що ж, — кажу, — кобіто? Таки-сь не витримала, га?» А вона заводить, лементує: «Він буде в літі вже худобу пасти…» — «Ну, — кажу, — худобу як худобу. Якось би без того обійшлося. Але що ж? Пропало. Сталося — не відстанеться. Воля божа». Ну, пошукала собі, як то кажуть, якогось москалика. Га! Боже милосердний! Москалі також люди… Бо ніби що ж, — думаю, — втопити бенькарта, як сліпого кота — нема як. А буду бабу тлумити, або з хати виганяти — нема за що. Бо що мені то поможе? Най росте! Бульби є досить. Як воно має жити, то щоб ти цапки став — таки буде жити. А як має вмерти — то вмре і так. І що? Виросло! Бігме, виросло. І файний хлопчина вдався. Не дурнуватий. До майстерки має голову. Все, чуєте, якісь вітряки та вуропляни маніпулює… Як добре піде, то дам на механіка.

Бігме дам! Щоби но Влодко той семинар скінчив. Влодко — це мій одинак. Бо Василь…