Іван Керницький - Батьки й сини

Ґазда в червонім кожусі нагло замовк. Наче голосу йому не стало… Його широке, розумне і щире лице вкрилося хмарою смутку, а ясні очі зайшли імлою тихого болю. Він задивився на заплакану шибу і в задумі гладив рукою довгі сивіючі вуса.

— Так… Бо мій Василько пропав. Найстарший син. Пропав задурнісінько. За дурнісінько! Гей, гей! Що то була за дитина! Що то був за парубок! Хлоп — гей дзвіниця, плечі — як брама. Йно стій та дивися. То був робітник! Чуєте? Робітник! Ми оба п'ять кіп пшениці гаратали через день. Йому сто кіля збіжжя не тре ‘ було завдавати. Він сам: хап за гичку — фук на плечі і язда! Таскав хоч би до самої границі. То була сила. І до всього він був такий: чи в Лузі, чи в Просвіті, чи в кооперативі — всюди він був перший. Та й що з того?.. Дістав два байнети в плечі, а один в лівий бік і пішов спати.

Так… Десь тепер минає четвертий рік. В такий о час… Ая, бульби були вже викопані. Зараз тиждень по Покрові. Неділя була. Шурівці давали тоді фестин. Шурів — може, ви чули — то закала на цілий повіт. Самі хруні і москвофіли. Так, чоловіченьку добрий… Кажу я до свого Василя: «Не лізь-но ти на той фестин. Нащо тобі біди? Ти знаєш, що шурівці люблять тебе, як сіль в оці, а кольку в боці…» А він: «Що вам, тату? З'їсти — чей мене не з'їдять. Нас іде ціла пачка. Цілий Луг». То було в неділю, а на понеділок ми збиралися до міста. З оклепанцями… Так якось випало… То я ще кажу: «Не бався там довго, бо тре' буде на завтра фіру накладати». — «Ну, ну! Я прийду!» Пішов. Як знаєте: восени пополудню того денька божого якби цілком не було. Посутеніло, смерклося, а тут вже й ніч! Ов! Щось нема мого Василя… Вибила сема, осьма — нема. Овва! Щось мені то не подобалося. Покликали вечеряти — страва в рот не йде… Так мені якось недобре, такий пуд стиснув коло серця — ойой! Не витримаю. Місця собі найти не можу. Але слухаю: співають! А, нарешті! Вибіг я на дорогу, питаю: «Хлопці, а йде там мій Василь?» — «Ні, — кажуть, — з нами його нема. Він, певно, ззаду». Овва! То гірше…

Чекаю далі. Вже і в хаті всі поснули, вже й на селі стихло — нема хлопчиська. Вибила десята — нема! Одинадцята — нема!

Північ — нема… Ого! Мусило щось статися. Але все одно. Чекаю… Сів я собі, чуєте, на лаву, отворив вікно і дивлюся на гостинець. Надворі ясно, як удень. Місяць світить, всюди тихо, все позасипляло… Нараз заскавуліла собака. А так якось переразливо, що аж мене зморозило. Протираю я очі, дивлюся: стоїть мій Василь у воротях! Він — таки він. Придивляюся краще: ов, та бо мій Василь щось на ногах не може втриматися. Сперся на частоколи й хитається, наче п'яний… Ба! Глипнув я ще раз — а мойому Василеві ціла сорочка закровавлена… Гі, доленько бідна! Як я то, чуєте, побачив — так відразу й здеревів на лавці. Дух мені заступило, ціле тіло стерпло — ойой! Гину!

Прийшов мій Василь у хату. Став біля порога, оперся до одвірка і тихо стогне… «То ти, Василю?» — «Я, тату…» — «Що ж тобі сталося?» — «Мене, тату, побили…» — «Де?!» — «На фестині…» — «Та хто?» — «Кацапи».

Зірвався я з лавки та й до нього: «Покажи-но, може, тре' по доктора?» А він: «Ні, ні, не треба. То нічого. То не дуже… Не йдіть, тату, нігде. Прошу вас… Будьте коло мене. Не будіть ані мами, ні Ганнуськи, нікого… Я собі ще трошки відпічну, та ‘ й підемо накладати фіру. Вже час збиратися їхати…» Якось надибав я сірники, засвітив лямпу. Глянув я на свого Василя та й но руками сплеснув: а він вам ледво сапає!.. «Ой, сину, — кажу. — Поїдеш ти, поїдеш, але під берези. Не будеш ти вже хліба їсти. Довоювався ти, синку!.. За що ж ті лотри так тебе знівечили?» — А він: «То пішло, тату, за політику… Вони вже давно взяли мене на око, вже давно грозили: чекай ти, патріоте, ти ще від нас доробишся, ми тобі покажемо Україну! І показали… Заманили мене за село, в той лісок. Казали — хтось чекає… Я, дурень, повірив. Пішов… їх вискочило з двадцять хлопа. Несподівано. Котрийсь придушив мене гумовою палицею, а потім…»

Взяв я його на руки, як маленьку дитину, та й положив на постелю. А він злапав мене за рукав і тягне до себе: «Тату! Татуню! Бувайте здорові… Дайте руку, най вас поцілую… Я вже буду вмирати…» Поцілував мене в руку, хлипнув ще кілька разів та й по всьому…

Поїзд зупинився на стації. У дверях мигнула постать кондуктора. Ґазда в червонім кожусі стрепенувся, скоренько погасив свого «шпорта», а недокурок сховав у кишеню.

— Якби так заздрів, що курю, — зараз би п'ятку здер з чоловіка, — пояснив свому сусідові.

Батько ясноволосого хлопця мов і не чув, що до нього говориться. Понурився додолу і не відзивався ні словечком.