Іван Керницький - Батьки й сини

Ґазда в червонім кожусі розвів руками:

— Га! Та бо знов не будьте, як мала дитина! Кажу вам: не сушіть собі дурно голови. Гризота не поможе. Певно, шкода дитини. Я то розумію. Але що ж порадите? А мені, гадаєте, мого не шкода? Гай-гай! Та за ним ціле село ще й досі жалує. Пам'ятаю, як йому на останок заграла орхестра жалобного марша, то так нарід заводив, такий лемент зробився — йой! Все плакало — і мале, і старе! Бо скажім, приміром, щоби то був лайдак, батярина, ну, десь напився, та й 'гo в бійці зарізали… Ну, за таким — то нема чого жалувати. Але то ні! То була дитина добра з крові і кості. І згладили його зі світа, лотри печені! За це, що вмів за своїм постояти, що не хотів заволокам потурати. І я вже собі так міркую на мій дурний розум: чи не ліпше, щоби мене старого були десь вдусили замість нього! Та мені вже все одно: чи в землі, чи на землі. Ба! Коли смерть не перебирає, її не тре' вчити… Його взяла, а мене лишила. Лишила — то лишила. Тре' дальше пхати свою біду. Тре' на хліб робити… Другі діти доростають… Двоє дома, третій в школах… га! То трудно…

Замовк. Зняв баранячу кучму і обтер нею піт з чола. Похитав сивою головою і через хвилю вдивлявся уважно в крейдяне личко ясноволосого божевільного хлопчини. Потім нагнувся до свого мовчаливого сусіда й легко торкнув його в плече.

— Чуєте, чуєте… А мені щось не хочеться вірити, щоби він так чисто… гм! Або я знаю…

Батько ясноволосого хлопця підвів голову. Аж тепер запримітив я його обличчя. Воно ціле було нап'ятноване злиднями та терпінням. Було сіре, землисте, пооране борознами, які, здавалося, видовбав хтось на нім тупим долотом. В глибоко запалих очах притаїлася розпука. На почорнілих, ціпко затиснутих устах застиг німий біль.

Ґазда в червонім кожусі зніяковів. Втопив зір у землю, цокнув язиком і вдарився рукою по коліні.

— Йой, бідося, бідося… Та розкажіть-но, як, що й коли… Все воно, знаєте, легше чоловікові…

Батько ясноволосого хлопця якось криво усміхнувся.

— Га! А що я вам маю розказувати?.. От, вчив'єм сина на ксьондза, а вивчи'єм на вар'ята…

— Цс-с-с… Овва! Овва! То йому змаленька так не було?

— Де там! Та він уже ходив до п'ятої гімназіяльної. Єгомосцем хотів бути…

— А що ж йому, бідному, так доїхало?

— Пацифікація…

Оба враз заніміли. Слова завмерли на устах. В очах заблимала тривога. А згорблені постаті ще дужче нагнулися додолу…

— Так, так… Мав'єм дитину та й змарнувалася. А знаєте, що ще від маленького можна було по нім того сподіватися. Як тільки відріс від землі, ніхто ніколи не бачив, щоби він бавився якось, ніхто ніколи не чув, щоб він засміявся або заговорив так, як людська дитина… Завжди сиділо то само десь в куточку і щось думало та й думало. Не було в нього ні сили, ні здоров'я, зато мав велику пам'ять і охоту до науки. Хто на нього подивився — зараз казав: о, той на грунт не здалий, вчіть' го на пана. А наш єгомосьць то вже спокою мені не давали: «Андрею, бійся Бога небесного, дай хлопця до шкіл! Він повинен стати священиком, бо це дуже релігійна дитина». — «Єгомосьцю, — кажу я не раз, — вам то легко казати, але мені тяжко зробити. З чого ж я його в тих школах втримаю? З тих десятьох пальців і двох клаптів гниляка?» А він: «Що хочете робіть, самі капарайте, як можете, а хлопця дайте до Львова». З останнього тягнувся. Ми з жінкою ніколи дома хліба не бачили. Все пакували до того Львова. Так через три роки. В четвертій клясі він уже сам на себе старався. Сам був у четвертій, а вчив таких, що ходили до шестої. Так що з того?.. Не вийшла йому та школа на добро…

Не раз говорив на вакаціях: «Ой, тату! Ліпше, щоби я був далі корови пас і ціпом махав, як мав того навчитися, що тепер знаю!.. Ой, тату, тату, який той цілий світ лайдацький!..» Або як не раз мама спиталася раптом: «Ну, Михасю, а чи скоро вже вийдеш на ксьондза?», то він казав: «Мені, мамо, здається, що я скорше вийду на ката. Тепер на світі треба більше катів, ніж попів». І так завжди. Все був якийсь сумний, все йому щось долягало. Але ще, може, було б то якось перейшло, якби не ота… світ би її не знав… Вона відібрала йому розум. Якоїсь одної ночі займилися панські стирти. Хто підпалив — мара його знає. Дехто казав, що то самі форналі… На другий день приїхали карателі. Хто втік в ліси, того щастя, хто не втік, той… Мене застукали в стодолі. Відразу звалили на тік, заткали рот соломою та й біяками… Надлетів він з поля. Розігнався до них з вилами. Я думав — застрелять, як собаку. А вони ні… Вони побачили добре, що його нема що бити… Взяли та й прив'язали до оборожини, щоби дивився на мою муку. А він того не витримав. Заделікатний був…