Іван Керницький - Король стрільців

М о л о д е ц ь к и й (стоїть за прилавком, у білому халаті) . То, кажеш, безвиглядна безвиглядність?..

П о е т (сидить похнюплений при столику, над недопитим молоком). Так…

М о л о д е ц ь к и й. А до редакцій ти не носив тих своїх поезій, не показував критикам, редакторам?

П о е т. Та носив…

М о л о д е ц ь к и й. Ну, і що?

П о е т. Та нішо…

М о л о д е ц ь к и й. Не хочуть друкувати?

П о е т. Не хочуть.

М о л о д е ц ь к и й. А що ж кажуть? Не маєш таланту, чи як?

П о е т. Та ні… Кажуть, що талант маю, майже такий самий, як Шевченко, але друкувати цього не можна, бо все згори додолу було б сконфісковане.

М о л о д е ц ь к и й. Мой, то ти страшна людина! Навіщо ж ти пишеш такі революційні речі?

П о е т. Коли ж це все брехня, звичайнісінька брехня, розумієш? Я присягнути можу, що такий редактор навіть і не заглядав до моїх поезій; але де є найкращий спосіб збутись бідного автора? Сказати, що річ нецензурна, і тоді вже нема рекурсу.

М о л о д е ц ь к и й. Ха-ха-ха… Справді добрий спосіб.

П о е т (схвильований) . А вже ті видавці, книгарі, це справжні нахаби. Ти знаєш, що мені сказав один директор видавництва; що ви мені, каже, морочите голову поезіями, лірикою? Навіщо то кому здалося? Ви мені, каже, напишіть добрий і дешевий підручник годівлі кріликів, або як гарбувати і виправляти шкіру, або, каже, зладьте новий оригінальний «Єгипетський сонник>>, бо тепер всякі ворожби дуже на часі і мають великим попит. Оце, каже, то розумію. Але — поезії? Лірика?.. Кому це потрібне? Хіба на макулятуру…

М о л о д е ц ь к и й. Ну, що ж хочеш… Ти повинен із цього бути гордий: на макулятуру йдуть, звичайно, в нас архитвори світової літератури. От ще донедавна я пакував яйця в «Затоплений дзвін» у перекладі на українське, a Ібсенового «Пер Ґінта» в поетичному переспіві Миколи Голубця — ще отаку стирту маю в магазині.

П о е т. Так, так, я знаю: все моє нещастя полягає в тому, що я один із живих українських поетів… Коли б я вже був небіжчик — не бійсь, мої акції зразу пішли б угору! Для померших — і пошана, і пієтизм, і панахиди, і похорони, і некрологи, померших передруковують, померших славословлять, вшановують річницями, академіями, а про живого — ні собака не гавкне. Ніхто ним не цікавиться: чи він живе, як живе, з чого живе, чи пише, що пише і як пише, це все усім байдуже. Всі дожидають тої хвилини, коли він, врешті, витягне копита. А тоді знову: панахиди, похорони, кадила, сльози, жалі… Ох, Боже Всемогучий, зроби так, щоб я по своїй смерті зміг ще прочитати свій власний некролог!.. Хай бодай з некрологу довідаюсь, що я був варт за життя…

А н н и ч к а (вбігає з веранди) . Пане Славцю, а дайте мені тих мідєників, бо не маю що панам видавати.

М о л о д е ц ь к и й (відсуває шухляди, дає їй гроші) . Маєш, бери скільки треба.

А н н и ч к а (зиркає кокетливо на поета) . А цей панич нічого не хоче?..

М о л о д е ц ь к и й (випихає її з-за прилавка) . Не хоче, не хоче. Йди вже, там же гості чекають.

Анничка, сміючись, вибігає.

П о е т (допив молоко) . То що за дівчина?

М о л о д е ц ь к и й (трохи збентежений) . Хто?.. Ота мала? Ах, це… Анничка!

П о е т. Ага, Анничка…

М о л о д е ц ь к и й. Еге ж, Анничка. Моя… підручна сила. Місцева гуцулочка. Помагає мені в молочарні вже другий сезон. Дуже моторне дівча.

П о е т. Бачу, бачу.

М о л о д е ц ь к и й. Вона, бачиш, така, трохи засмілива до мене, правда? Це тому, що я, так би мовити, зацікавився ближче її долею… Ну, виводжу її в люди. От, під зиму, вишлю її на 6-місячний курс до господарської школи. Бо, знаєш, шкода дівчини, щоб змарнувалась… Вона має таку вроджену інтелігенцію.

П о е т (в задумі) . Так, так.

М о л о д е ц ь к и й. І взагалі, наші селяни дуже здібні і талановиті!

П о е т. Слухай, Славку, я мушу цього року видати свою книжку!

М о л о д е ц ь к и й. Будь ласка, будь ласка. А чи ж я тобі бороню?

П о е т (потрясає Молодецьким). Чуєш? Мушу! Це для мене — бути або не бути. Я хочу зазначити перед світом, що живу, що творю, що не пліснію. Я мушу дати про себе знати, мушу відізватися до людей, але як відізвуся, коли маю зв’язані руки?

М о л о д е ц ь к и й. Так, так… Щось як той Прометей, прикований до скелі.

П о е т. Слухай, Славку, я мушу конче роздобути, хоч би з-під землі, трохи грошей на видання збірки поезій. Буду каміння товкти на дорозі, піду ялиці в ліс спускати, піду на цегельню, в тартак… ну, де хочеш. Бачиш — у Львові мені не повезло. Я прийшов сюди, до тебе, до старого шкільного друга. Цілий тиждень бив пішки ногами зі Львова в гори… Слухай, може, ти щось порадиш? Тут ніби, курорт; літнище, з’їжджаються всякі люди з грішми; може так, може сяк, може якраз щось вдасться. Може б, я так черешні продавав, може, в якому пансіоні треба кельнера, знаєш, мені — що-небудь, щоб тільки заробити бодай на друк і папір…