Олена Печорна - Фортеця для серця

— Сідай. У ногах немає правди. Та й оповідь забере дещицю часу. Історії любові, бач, дитинко, такі — нескінченні й короткі, як постріл.

Леся роззявила рота:

— А як?..

Стара всміхнулася й хитро підморгнула сивим оком:

— Сідай-сідай. Ти ж про маму розпитати хочеш?

Дівчинка тої самої миті впала на лаву, немов підтята.

— Маму?

— А чого, думаєш, Панські на тебе в’їлися, га? Що бідна сирота? То, дитинко, не тішить, але й волати на всенький світ Ніна б не стала. Ще старий Федір, той може… А Ніна. Вона тиха жіночка. І сина любить міцно. Не подобається Миколка, еге?

Леся почервоніла. Здалося, що грубка поділилася з нею жаром. І щедро поділилася.

— Бачу. Інша в тебе доля, дівчинко. Інша. — Стара чомусь утерла непрохану сльозу й повела розмову далі: — Запам’ятай: серцю не опирайся! Хоч хто казатиме що, хоч що сама думатимеш, а довіряй серцю. Любов, маленька моя, непроста буває. Люта. Як у твоїх батьків. Люта була.

— У тата з мамою?

— Атож. Гадаєш, чого Нінка так уболіває? Вона ж нареченою була, кілька років із твоїм батьком зустрічалася. Тиха така пара, правильна. Бабцю твою мамою кликала. Серйозно все складалося, без п’яти хвилин сім’я, на осінь уже й весілля запланували. Ніна сукню придбала. Потім, бідолашна, сокирою порубала й такою до татка твого у двір прийшла в день запланованого весілля, але то після. Хто ж відав? До весілля, як годиться, готувалися. Гостей запросили, порося закололи, меню склали, машину весільну домовили. Місяць лишався до щастя, а тут… інше щастя з’явилося. Люте щастя, як буревій. По серцю пройшло й уламки розкидало. — Стара зиркнула на принишклу дівчинку й по голівці погладила. — У село наше одна художниця приїхала… картини малювати. Підказали їй, що краєвиди тут магічні, от вона й прибула в Бувальці. І на квартиру попросилася до нас із дідом. Ми й лишили. Я твою маму добре пам’ятаю. Особлива вона була, як ти. Знаєш, це ніби довкола квіти, квіти, квіти, а одна — із сяйвом усередині. І вже ніби й не квітка, а ліхтар, тільки живий. Віра живим ліхтарем була, до нього Михайло, татко твій, і потягся, що на полум’я полетів. Я, грішна, помічала, та… Маленька ти, Лесю, але… Є речі, що люди їх змінити негодні, хоч як того прагнуть. От і з батьками твоїми так мало статися, і годі. Бо нічого не вдієш ні травами, ні відварами, коли доля в серці прокидається. А що з колючками буває доля, що пече-мучить, зі світу зводить, то не людей питати треба. Не людей. Бо ми хто? Кошенята сліпі! Одиниці лише під кінець життя продирати очі починають, та й то крізь щілинку істину бачать. А решта сліпі до істини й ідуть, коли… — Стара вмовкла й зчепила зморшкуваті пальці. — Загубив душу свою татко, ой загубив… Сама пристрасть лишилася… Тепер у земельці лежить… холодній. А такі щасливі спершу були. Аж літали. Не помічали нікого й нічого. В очі одне одному дивляться. Усе в очі. Туляться. А серця так витьохкують, що вуха довкола роззявам закладає. Добрі люди й донесли. Ох і голосила твоя бабуся, ох і плакала! А Ніна… місяць із ліжка встати не могла, лежала колодою мертвою, свою матір мало на той світ не загнала. Мучилася тяжко. А в день весілля… примарного порубала сокирою сукню й душечку свою закохану і в шматті тім прийшла. Милуйтеся. Знаєш, як твоя мама плакала? Я ж бачила. Бідолашна, того самого дня валізу зібрала, картини вклала — і гайда. Аби куди далі від краєвидів магічних. Та хіба втечеш? Від долі? Поїхав Михайло за нею. Матір, яка на порозі лягла, переступив і поїхав… до кохання свого… по смерть свою…

Раптом на печі хтось схлипнув. Леся звела вгору очі, немов звідти міг з’явитися той, що смерть знайшов. Коли це звідти висунулася сива голова, лиса-лиса, а рештки волосся стирчали на всі боки, як антени.

— Це, моя ягідко, як у нас із тобою, їй-богу!

Баба Устина перехрестилася, вхопила кашкета й шпурнула ним у діда Якова.

— Бодай тобі!.. Дитину налякав.

— Це ще хто з нас налякав! Нащо малій оті напасті розпатякала, га? Воно їй треба?

— Мовчи, пеньку старий! Мені видніше. Умру, то ніхто й не скаже, а як і розкажуть, то з матері хвойду послідущу зроблять. Не слухай, Лесюню. Мама в тебе світла.

— Еге! Гарна дівка була.

— Та вмовкнеш ти, Якове? Зараз у лоба чимось важчим жбурну.

— Ото, Лесю, і вся любов.

Принишкла дівчинка не знала, чи плакати їй, чи сміятися, але відчувала одне — ніби оця страшна баба їй у серце таємницю сховала, і вона, та таємниця, гріє тепер. Здається, уже не так і холодно. Мама в неї хороша. Мама. Старенька всміхалася, спостерігаючи за малою, а потім як сплесне в долоні, аж дід Яків на печі підстрибнув.