Олена Печорна - Фортеця для серця

Принишкла Леся роззиралася довкола. Їй навіть лячно стало. А ще хотілося мало не кожної книжки торкнутися, зазирнути хоч одним оком, знайти щось таке, щоб потім із запалом читати вночі під ковдрою, затискаючи ліхтарика в руках. Власне, дівчинка так і робитиме. Вона порідниться з бібліотекою й забігатиме сюди бодай на хвилинку, на коротесеньку мить… До мами.

Картина знайшла її майже одразу. Саме картина, а не Леся. Дівча фізично відчуло, як щось торкається спини й примушує озирнутися. Полотно висіло на видноті в простенькій дерев’яній рамі (її зробив, певно, чоловік колишньої бібліотекарки), а всім здавалося, що воно літає в повітрі й ніякого стосунку до стіни з іржавим цвяхом не має. Бо який тут може бути зв’язок? Хіба можна почепити на стіну ніч із сонцем упереміш? Аж ніяк! Вони існували самі собою. Тіні й проміння.

Леся навіть рота роззявила зачаровано, бо, хоч скільки дивилася, усе одно не могла збагнути, чи тіні переднього плану наповзають на сонячне проміння, чи довгі золоті нитки прошивають собою темряву? Власне, сюжет зображення видавався простеньким, але то лише на перший погляд. Не було там нічого монументального. Так, густі трави в сутінках, на стеблинці завмер метелик, крихітний і довершений. Він би був зовсім непомітний, якби не сонячний зайчик, що ненароком вихопив живе створіння з темряви й оголив. Комаха була гола. Авжеж. Бо як іще почуваються люди у хвилини тотальної безпорадності? З метеликом було те саме. На тонесенькі крила прозорим мереживом упали краплі роси. Їх були сотні, дрібних-дрібнесеньких, довершених своєю формою. Комаха не мала сили звільнитися від води й покірно чекала, доки темряву наповнить сонце, адже воно вип’є вологу — і тоді метелик легко злетить якнайдалі від сторонніх очей. Проте сонце… Поодинокі промінчики могли стати й останніми, а одразу за ними прийде ніч, у якій уже не злетиш. От і чекає метелик. Видний усім і кожному. Прекрасний і беззахисний. Ніжний, як саме життя.

— Гарно?

Тітка Дуся лагідно торкнулася долоньки й відчула, як під шкірою б’ється серце. Звісно, воно билося в грудях, проте так пристрасно й шалено, що, здавалося, кров у судинах закипала.

— Маленька моя, ти чого?

— Він… урятується?

Жінка озирнулася на картину й мимоволі схотіла затулити її від дівчинки, проте інтуїтивно відчувала, що зробити цього не зможе ні вона, ні будь-хто інший.

— Неодмінно… Треба лише вірити.

— І тоді тіні розійдуться?

— Зникнуть, наче й не було їх.

Стіни живі, бо ростуть довкола нас, а ми того навіть не помічаємо. Люди не бачать стін упритул, і лише серця відчувають незриму присутність в’язниці. Відчувають до часу, доки ще здатні відчути.

Леся була в четвертому класі, коли настала черга останніх канікул. Власне, останніх повноцінних. Весняні ж були не в число, бо пролітали з такою швидкістю, що рота не встигав розтулити. Чому ж останні? Звісно, канікули ще будуть. Як без них? Але будуть уже не тут. Попереду на дівчинку чекав випускний. І тут він був справжнім, а не просто випускним у початковій школі. Після четвертого класу школярі села Бувальців здобували освіту в сусідньому селищі Степовому, де містилася велика школа аж на два поверхи. То вже був інакший світ, у якому жили за новими законами, тому геть усі четверокласники (якщо чесно, то навіть Петько Зайченко) хвилювалися й трошки остерігалися майбутніх змін. Дітлахам кортіло постаршати й познайомитися з новими однокласниками, учителями-предметниками. Проте випускники вже тепер починали сумувати за звичним світом під кронами горіхів, у якому вони встигли побачити вже чотири осені й зустріли четверту зиму.

Вона була сніжна. Сніг лежав довкола й падав далі з білого провалля над головами. Він укривав дерева, дахи будинків, тини й лавки коло воріт. Його було стільки, що селяни вже жартували: мовляв, ця зима надумала ви`сипати сніжні запаси на кілька років наперед. Жартували й жваво орудували лопатами, бо нічого іншого просто не лишалося: хто того не робив, ризикував потрапити в снігову пастку надовго.

І треба ж було статися, щоб у таку «гарячу» пору занедужала баба Зоя. Їй було кепсько. Хоч старенька покірно пила відвари знаючої сусідки, проте недуга й далі мучила знесилене тіло. Хвору з онукою, звісно, не кинули напризволяще. Дід Яків глибше насував капловуху шапку та мужньо рушав на війну з негодою, адже мав розкидáти замети аж на двох подвір’ях. Тітка Дуся допомагала б, проте мусила ходити до бібліотеки й танцювати з лопатою там. Тож Леся, попри свій вік та бабині протести, хапала до рук величеньку лопату й самостійно дбала про стежинку, як могла. Ба більше, їй подобався свіжий сніг, вона обожнювала його колір — білий-білий, аж до чистоти. У такі дні дівчинці здавалося, що світ довкола — велетенський аркуш і на ньому можна намалювати все, що заманеться.