Олена Печорна: Химерниця

Височезні сосни колихали на кронах небо, що дитину в люльці. Ліс скрізь, на кілька кілометрів довкруж. Полудень. Віддаля озвалася самотня пташка й одразу вмовкла. Тихо. Ворушиться павук у сховку, сновигають поміж сунич них острівців мурахи, по обидва боки просіки дрібніша комашня гріється на сонечку. Безлюддя. Ліс та й ліс, а віддаля дороги хатина притулилась, як вросла між стовбу рів двох сосен, – ніби є й ніби нема. Дах мохом вкрився, немічний димар набакир сповз, дерев’яні стіни лущились на сонці, наче міняли шкіру. Пустка. Ані душі. Й стежина стоптана… аж до порога…

– Та ви що! Хата ж і зими не простоїть – посиплеться, – гомоніли мужики в селі з упевненістю, ніби ліс її вже проковтнув. – Ні… не буде діла без господаря. Пантелеймонович покійний хижу побудував, ще як моя бабка дівувала. От. А я на бабине сторіччя чарчину хильнув, та й не одну…

– А вам тільки одне й на думці. Іч, господарі зібрались, – сварилась котрась із жінок, проходячи повз несанкціоноване зібрання, а інша могла і зупинитись. – Моʼ, через таких пияків дівча у ліс і втекло. Ну… Оце б сама пішла світ за очі, їй-богу?.. Глянь-но на себе, глянь… уже набрався…

Але то лихо говорило, бо біда мучила, коли ж зграйка хусток збиралась біля крамниці, на вигоні або й на лаві коло чийогось двору, жінки й собі дивувалися:

– Ай-яй-яй… Оце сама залишилась? У лісі?

– Ой сама.

– Ото біда. Біда-біда-лишенько. Ой, чудна… Сказано – химерниця…

– Еге… Таки ж би до людей тулилась… До сільської ради сходила б… попросилася… Он скільки хат пустує, хтось би та й впустив.

І не ходила, і не просила. Скільки б про це не говорили, скільки б не бідкались, мусили розходитися – хто куди. Дякувати Богу, як є здоров’я, у сільського люду завжди клопіт знайдеться. Не хоче дівка, то й нехай. Є, видно, причини. Прибилась знайда в їхні краї років зо два тому, хто така і звідки – й до сьогодні не знають. Живе собі та й живе, нікого не чіпає, сторониться. Стрічали дівку рідко, тільки як хтось із хутірських надибає в лісі. Молоденька, смаглява, очі темні, аж чорнющі, зиркне віддаля ними, наче мурах за комір сипне, і піде, так і не озвавшись. Ой чудна. Гляди, моʼ, циганське плем’я… Переказувала, ніби й знає «щось», але то таке, казали – не перевіряли. Шкода дівку, правда, хоч би не пропала, бува…

У хаті пахло воском. Біля образів, що на покутті рушниками увінчані, свічка горить, потріскує. Сосни десь гомонять угорі, їх з долівки і не видко, зате чути.

– Господи помилуй… Господи помилуй… Господи помилуй… – шепоче дівча, голови не підводячи, у самої коліна на підлозі, а душа… Як тій душі у цьому світі й вдержатись, не знає. – Господи помилуй… Господи помилуй… Господи…

Боляче, видно, бідолашній, мучить щось таке, що лишень молитва спасає, а розпитати-помогти нікому. І чи поміч потрібна, чи так що? Осьдечки чолом об долівку лусь:

– Прости рабу твою… грішну…

– Кру! Кру! Кру!

Підвелась, наче хто голками тіло проштрикнув, крок, а її хитає сердешну, ще один – убік повело, насилу дійшла, так-сяк об підвіконня обперлась, до вікна – а там птах, небо і чорнота. Крук ще голову набік нахилив, мовляв, осьдечки я, зустрічайте.

– Кру-кру… Кру-кру… Кру…

– Ш-ш-ш-ш… Тихо… – рука здійнялась і як рядно рвонула, котрим небо вкрили.

Крап-крап. Крап-крап-крап… Крап-крап-крап-крап – задзвеніли перші краплі, залопотіли.

Крап-крап-крап… Крап-крап-крап… – і пішли срібні смуги лісом ходити, у крони вплітаючись. Дощ? Таки дощ. Сосни воду з неба п’ють.

Усміхнулася:

– Тепер – лети…

Йому снилося небо. Простір без початку й кінця, а він пливе у ньому, широко розкинувши руки. Кучеряві окрайці хмар лоскочуть, отож є воно, тіло. То чому так легко? Легко-легко, ніби нитка земного буття вже обірвалась і пливе поміж сивого спокою… Чи все-таки сну? Тут він згадав, що не спав цілу вічність, згадав і прокинувся.

Дощ періщив по даху автомобіля, тулився до вікон, лащився. Ґрунтовою дорогою, нагадуючи сріблястого жука-незграбу, повз статусний автомобіль. Спереду сиділи двоє. Водій, огрядний лисань, котрого всі звали по-свійськи Васильовичем, аж спітнів від тотальної зосередженості: тільки б до ями не вскочити, тільки б… Його сусід також помітно нервувався, воно й зрозуміло чому. Артем Семенович Корж звик тримати ситуацію під контролем, все-таки перший зам очільника міста Городове, а нині йому нічого іншого не лишалося, як відбивати худорлявими пальцями нехитру мелодію, час від часу позираючи на годинник. Часу обмаль. Дві години в дорозі, ще до місця не дібрались, а вже повернутися мають – зустріч важлива, крути не крути, шеф має встигнути. Озирнувся на заднє сидіння: