Олена Печорна: Химерниця

– Петровичу, та не винен я! На повороті мав стояти колодязь, старий такий, закинутий, а його нема. Щез! – виправдовувався Артем Семенович Корж і розгублено озирався. Худорляве тіло видовжувалось від тотального напруження й робилось схожим на циркуль. Бідолаха ладен був розкреслити оце занедбане поле вздовж і впоперек, тільки б орієнтир віднайти, а воно не дається. От куди йде? Дорогу дорогою не назвеш, зате їх тутечки стільки, як судин, усе біжать, біжать, розходяться, сходяться, переплітаються. О, ще одна. По ній крук туди-сюди ходить. Клята птаха! Пройде вперед, озирнеться, прилетить назад і знову вперед крокує. Знущається, чи що? Наче… поводир.

– Точно… Нам за круком треба!

Птах жваво закивав, мовляв, авжеж, за мною, за мною.

– Тьомичу, знущаєшся?

– Не знаю… – а погляд уже біжить-котиться ґрунтовою дорогою, доки не наштовхується на ледь помітні обриси хат.

– Петровичу, точно! Он же воно… Джерельне! Нам туди! – Бідолаха поспішає, збуджено махає у бік села, ніби боїться, що воно от-от зникне, розчиниться поміж небом і землею, ступає крок уперед.

– Кру! Кру! Кру!

І довгоносий черевик (імпортний, виробник, до речі, світового рівня) з’їжджає у підступне місиво суто вітчизняного бездоріжжя. Власник й оком не встиг змигнути, як беркицьнувся, у нозі щось хруснуло, він спершу зойкнув, потім матюкнувся, а за мить зрозумів, що підвестися на свої дві вже не годен.

– Прокляття! Миколо, певно, перелом. Болить паскуда. Точно перелом.

– Ну ти, Тьомичу, і вляпався, – Петрович найперше схопився за кишеню, а там порожньо. От засада! Дорога штукенція відпочиває нині у придорожніх водах. Тьомич був сіпнувся за своїм, коли:

– Кру-кру… Кру-кру… Кру-кру…

Екран блимнув, квакнув і зразу ж вимкнувся.

– Ну кіно… Це відьма грається. Я тобі кажу – вона. Минулого разу машина заглохла. Я в ліс до хутора чимчикував, моʼ, з кілометр. Думав, не виберусь… А цього разу, бач, тебе поганяти хоче.

– Та цить ти… Що робити будемо?

– Болить, ворушити не можу. Зі мною, друзяко, кажись, далеко не зайдеш.

– Ну-ну. Тягнути тебе – ще напартачимо. І машина… Твою ж дивізію! Дійду до села – пришлю когось… Є ж там живі люди…

– Вибач, Петровичу, що так…

– Ну-ну. Жди. Он з пташкою погомони.

Але крук не лишився – полетів за тим, хто у здичавілому полі шукав, де, хто, коли і для кого копав криниці… Таки ж село чомусь Джерельним нарекли…

– Сусіде, це ти баньки зранку залити встиг, еге? – цікавилась пишногруда жіночка в одноногого чолов’яги. Той сидів на лавці біля двору й медитаційно пускав поперед себе кільця диму. Біля нього крутився рудий котище й терся спиною об єдину ногу господаря.

– Заздриш, Ніночко? Не треба, я і тобі чарчину накапаю.

– Накапає він. Ет, бідолашна Оксана. Оце увечері з роботи повернеться вбита, а тут – сюрпрайз!

– Твоє яке діло?

– Отож. Роботи – за що хапатися, не знаєш, а він крапає, крапальщик…

– Не лайся, Нінель.

– Нінель…

З іншого боку обійстя замиготіла квітчаста хустка, й худа, як жердина, її власниця вийшла на голоси:

– Що, Нінко, мізки промиваєш? Наклюкався, Льошко, еге? І ото день у день.

Чолов’яга навіть не ворухнувся, натомість пустив ще одне рівненьке кільце тютюнового диму:

– Галочко, Галочко, ти ж ніби педагогічну освіту колись мала. Забулося, еге? Мила моя, а як інакше, га? Треба день у день, бо воно ж що?

– Що?

Чоловік усміхнувся й складами промовив:

– Цирку-ля-ці-я рідини в організмі. От.

– Та бодай тебе заціпило, фізіолог хрінів.

– Нєа. Навіть не сподівайтесь. Організм, дівчатка, складається з рідини. Знаєте, який відсоток рідини в організмі?

Пишногруда Нінка пирснула сміхом:

– Твій, голубчику, стовідсотково з оковитої складається.

А худюча Галька й собі шпильку пустила:

– Еге, ще й на ампутовану кінцівку приймаєш… за інерцією. От і виходить, що сто з лишком відсотків.

Сусід насупився й сплюнув. Таки порушили душевну рівно вагу бісові баби. Ет! Відьомське плем’я.

– Давайте, повзіть уже на городи, а то у зіллі й грядок не видно! Поставали. Руки в боки. Зуби скалять. Тьху! Ледарки!

– Це хто ледарки, ница твоя душечко? Хто? Спинонька вже й не розгинається, буквою зю сплю, а воно всілося й керує!

– Еге. Бідолашна Оксана. Після чергування теж на грядки побіжить, ще й тебе, харцизника, нагодує. Хоч би картоплину жінці підсмажив, чи що?

Чоловік скипів, схопив милицю й хутенько скочив на вцілілу ногу.

– Тьху на вас!

– Еге, ото тільки й вмієш… – і завмерли, спостерігаючи, як видовжується неголене сусідське обличчя. Треба ж… Недопалок і той з роззявленого рота випав прямісінько на єдиний капець.