Олена Печорна - Химерниця

– Ніби й справді заснув.

– Угу…

– Васильовичу, ти на стрьомі будь… з дорогою, хай шеф поспить.

– Угу…

– Що «угу»? Петрович снодійне ковтає, як вітамінки, а воно не бере. Хай хоч так передрімає… І дощ оцей… Нєа, от звідкіля він узявся? На жодному сайті не було за прогнозом, двічі перевіряв, а бач… шефа заколисало.

– Угу…

– І що ти, Васильовичу, «угу» та «угу»? Як заведений.

Чолов’яга у водійському кріслі на мить відвів очі від дороги, кліпнув рудими віями, мовляв, ти чого, проте для лиха і того вистачило.

– Агов, Васильовичу, ми хіба не праворуч повертали?

Водій різко натиснув на гальма, автомобіль смикнувся й тієї ж миті влетів у вибоїну, заповнену водою.

– Та щоб тебе…

З надією натиснув на газ, додав обертів, однак авто ще глибше занурилось у густу жижу.

– Артеме… гаплик, кажись…

– От халепа. Давай підштовхну, чи що? – худорлявий пасажир вистрибнув надвір, оббіг автомобіль і дощу не відчув. Черевики чвакають, штанини змокли, вода стікає на очі, а йому однаково, штовхає забрьоханий зад залізяки, а та, що сказилась, обдала з голови до ніг брудом і хоч би на сантиметр виповзла.

– Прокляття… – вилаявся пошепки Васильович, злякано перехрестився, прочинив дверцята й миттю шубовснув по самі кісточки в брудне місиво. Все! Гаплик йому. Шеф не пробачить проколу. Микола Петрович Перебийніс мужик серйозний, двадцятитисячне місто в порядку тримає і бізнес такий-сякий. Просив же, щоб хутенько туди-сюди змотався, зустріч якась важлива, а тут… Зиркнув на сусіда благально, рятуй, Тьомичу, однак телефонний дзвінок випередив їх обох.

– Алло… Як приїхали? Уже? Дідько… Та не на місці я!

Тепер точно кінець. Звільнить й оком не змигне, коли не гірше. Це ж бізнес у мінусі, а бізнес – то святе.

– Андрійовичу, слухай сюди… покажеш їм завод особисто. Чуєш? Зможеш-зможеш. Та не встигну я… Твою ж дивізію! Хоч у сраку їх цілуй, а мене нема!

І мобільний у калюжу тільки бульк, Васильович, бідолаха, ледве на ногах утримався – все, точно біда. Мобільний отой дорогий – страшне, а не дивлячись, пожбурив. Тьомич, хоч і друг, а й собі голову в плечі увібрав:

– Ш-ш-ш. Миколо, цить. Заспокойся.

– Та пішов ти! Інвестори вже на заводі, а це німці, Артеме, німці! Їм баки не заб’єш сімейними обставинами.

Сплюнув. Тремтячими пальцями дістав цигарку, спробував підпалити, але запальничка тільки раз блимнула й вмерла.

– Паскудство!

– Не кіпішуй. Андрійович мужик тямущий, впорається. Хто ж знав, що компаньйони, як сніг на голову, впадуть? Я зараз підмогу викличу, хлопці через дві годинки на місці будуть. Чого ти?

– Дістало! Все дістало. Життя таке дістало! Тьомичу, у нас клепки запали, еге? На кону угода на сотні тисяч, а ми до відьми поперлись. Твою ж дивізію! От яка відьма? Яка?

Цієї самої миті над головами трійці залопотів крук. З’явився нізвідки, наче небо виплюнуло, зробив красиве коло, рівнесеньке, наче бачив лише йому помітну траєкторію, каркнув два рази, крижаних мурах за комір сипонувши, а затим повільно полетів уздовж дороги. Трійця здивовано перезирнулась.

– Святі сили… Кличе.

– Васильовичу, ти не хильнув часом? Еге? Он і машину втопив.

Чолов’яга зморщився:

– Ні, Петровичу. Ви ж мене знаєте? Ні-ні. Птах зве.

– Хто?

– Крук. Он вертається…

Птах справді повертався, щоб зробити нове коло у ще похмурому небі. Чоловіки дивились на те здивовано, задерши голови.

– Кру-кру…

І знову політ вздовж залитої дороги.

– Таки зве.

На відміну від Васильовича, Артем Семенович Корж спостерігав за чорною цяткою з недовірою. Щоб якесь пернате створіння себе так поводило? Але впертий птах повертався втретє й знову повторював незрозумілий ритуал. Потай зиркнув на шефа. Затих. Треба ж, здає мер. Ні к чорту нерви стали. Зривається – не знаєш куди й бігти. Он, цятку в небі гіпнотизує:

– Скільки звідсіля до Джерельного?

Перезирнулись. Васильович ошелешено пробурмотів:

– Кілометрів зо два…

– Тьомичу, дорогу пам’ятаєш?

Артем дивився на розмитий шлях, що нагадував нині повноводу річку в нікуди, і подумки лаявся. От куди? Чого? Утішало одне – водна поверхня якось непомітно заспокоїлась, адже дощ з появою дивного птаха вщух.

– Здається…

– Значить, пішли. Ти казав, що відьма усе знає? От ми в неї зараз і розпитаємо… і про угоду, і про німців, і про…

– Кру-кру… кру-кру… кру-кру…

Замовк. Слова часом важчі за каміння…

Розмитою дорогою йшли двоє, вітер-розбишака шарпав змоклі поли дорогих костюмів, наче куштував на смак, а потім зривався й мчав у поле, що у безвість, терся прозорим черевом об землю, струшуючи дощ з кущів деревію й блідої ромашки. Простір скрізь, куди не глянь, здичавіла тиша пише літописи від обрію до обрію, лишень оці двоє… зайві. Хоча ні… один.