Олена Печорна - Химерниця

– Постраждалому віддамо.

Чолов’яга ледь не вдавився:

– Еге! Знайшла нужденних. Мер районного центру, ще й сусіднього. До нас ніяким боком. У них бабла хватає. Чуєш, Галю, не дурій. Моʼ, ще по селу побіжиш, щоби людоньки на ліки скинулись?

Жінка зітхнула, глянула спідлоба і повернула одну двохсотку.

– Тобі вистачить.

– А решта?

– Розкатав губу.

Нінка, аби припинити перерахунок несподіваного капіталу, хутенько ворота відчинила, коня вивела, на віз примостилася й гукнула щосили:

– Карету подано!

Галька й собі заскочила, обсмикнула спідницю і, відчуваючи, що на безпечній відстані, показала язика обуреному сусіду:

– Твою частку Оксані віддам. Отакечки.

Бідолаха зітхнув, однак змирився. А що лишалось? Тільки дивитись, як розмитим полем їде чорний кінь, а на возі, мов на палубі корабля, розхитуються дві жінки.

– Ет!

Сплюнув у траву. Милицею копирснув землю, розмірковуючи, куди заначку від жінки приховати, щоб не знайшла. Озирнувся подвір’ям, кишнув курей, котрі після дощу заходились шукати якоїсь поживи. Вилаяв кота, бо той влігся спати прямісінько на картуза, а потім до собачої буди дострибав і, не довго думаючи, ткнув відвойований капітал під дах собачої оселі, ще й Мартину звелів:

– Дивись мені, стережи пильно, бо коли що, я тобі… Але собака щасливо облизував підсунутий кулак і норовив стрибнути на спину.

– Цить, друже, цить. Ондечки Шурхіт гуляє. І ти хочеш, еге? Та добре… добре.

Ланцюг клацнув, і пес зірвався на рівні ноги, підіймаючи довкола себе дрібні бризки, проте вже за кілька хвилин повернувся назад безмежно щасливий. Господар гладив змокрілу шерсть і всміхався:

– Добре тобі, друзяко, еге? І я б з тобою гайнув, коли б міг… Ет.

Собака довірливо зазирав в очі.

– Хороший… Хороший. От тільки, Мартине, одного я не збагну. Що меру Городового від Шептулихи знадобилось, га? І ти не знаєш? Не знаєш. Бач, друзяко, живі теперечки до мертвих у гості ходять. Еге. А може, теє? Це у великих начальників нова розвага? Бо Семенівну вже сорок днів, як пом’янули, а вони все йдуть і йдуть…

Ліс зусібіч дивився на чоловіка. Сторожко. Угорі колихались велетенські маятники сосен, а біля землі вовтузились сутінки та волога. Він ішов у змоклих черевиках, чіплявся за траву й по-чорному крив і ліс, і село, і відьму. Над ним, мов прив’язана, літала чорна тінь й настирливо кричала:

– Кру-кру! Кру-кру… Кру-кру…

– Та пішов ти! Курка скубана.

Сплюнув. Оце встряв так встряв. Дожився. От якби хто коли сказав, що він, очільник двадцятитисячного міста, блукатиме хащами, аби з відьмою погомоніти, відправив би у найближче відділення психіатрії.

– Кру-кру…

Відволікся, не помітив у траві добрячу гілляку, перечепився і беркицьнувся прямісінько в суничні зарості. Біла сорочка вимастилась, у піджака відлетіло одразу три ґудзики, а отой, що лишився, тримався на ниточці, мов на пуповині.

– Паскудство…

Витер обличчя, на зубах заскрипіла земля. Твою дивізію… Здається, він по-справжньому вляпався, і куди далі йти, не знає, а темніє тут швидко.

І справді, ніч прямісінько між сосен замішувала чорнила й лила густо. Незабаром узагалі нічого не розгледиш. Це ж скільки він у цьому триклятому лісі блукає? Халепа. Дорогу загубив майже одразу, як зайшов, немов хто з-під ніг стежку висмикнув. Таки грається з ним відьма. Грається. Зараз він ладен був поклястися, що так воно є. Хоча в маячню про надприродне ніколи особливо не вірив. То чого поперся? А чого? Втратити останнє боїться. Еге. Боїться, аж памороки забиває. Та він не те що до відьми, за соломинку годен вхопитись, аби лишень хто розтовкмачив, що це таке діється і як порятуватися.

– Кру… – доносилось вже здалеку. От красава! Ворона обскубана й та кинула. Озирнувся, прислухався. Вітер хитає сосни десь угорі, тому здається, що темрява ворушиться. Моторошно – бр-р-р. Сам, як палець, посеред лісу. Ніч. Оце б лягти горілиць і заснути. А ні! Дірка тобі від бублика під ніс. Кляте безсоння мучить з добрих півроку, в печінки в’їлось. Ніч у прямому сенсі зненавидів. Бо вдень – справ по горло, дихати не дають, а ніч душу виймає, паскуда. Оце б зараз наковтався гидоти, їй-богу, і заснув вічним сном.

З думками треба бути обережним. Дуже. Ліс, все одно що підслухав, раптово розступився, Петрович не збагнув і як, а потім бац – і три хрести попереду вишикував.

– Оце мультики, – очі протер, а самому моторошно, холодок по спині туди-сюди, ноги ватяні. Звідки хрести? Де їм у лісі взятися? Крок вперед. Роздивитися б. Може, деревця молоді. Чого у природі не буває? Але ж ні, чітко вимальовуються обриси трьох могил. Хух.