Олена Печорна - Химерниця

– Льошо…

– Ти чого?

Чолов’яга ковтнув слину й вражено прошепотів:

– Все, дівчатка, зав’язую. Допився.

«Дівчатка», мов за командою, повернули голови, аби зрозуміти, куди це сусід дивиться і що такого бачить, і немов скам’яніли.

– Свят… свят… свят…

– Галю, то що таке?

– Гаспид його знає…

Зате сусід, збагнувши, що галюцинація набуває масовості, полегшено видихнув:

– А нічо. Видно, не я один хильнув. Ондечки хлопцю веселіше, ніж мені.

Спантеличена трійця вражено спостерігала, як змоклим полем іде незнайомець, а довкола нього літає крук і кричить. Голосно, аж кров холоне від того крику.

– Матінко мила, хто ж то такий?

– Диви, диви, а птах ніби прив’язаний, і на метр далі не відлетить. Чудасія.

– Оце поводир… Свят. Свят. Свят.

Коли ж незнайомець наблизився, роззяви поприсідали з цікавості, забули й про манери, витріщились і не кліпнуть. Однак гість не зважав. Складалося враження, що він узагалі нічого не бачить. Очі – що скло.

– Джерельне?

Трійця кивнула.

– Мені б до Шептулихи Марії. Де її хата?

Жінки миттю на лиці змінились, зблідли, з вуст – ані слова. Одноногий сусіда взагалі милицю поперед себе виставив, ніби дорогу до жіноцтва перегородив.

– А пощо вона вам?

– Треба.

– Треба, то й хай. Хата її на хуторі, – і кивнув праворуч вздовж такої ж розмитої вулички, – Лісовому… У лісі, значить. Еге. Але там пустки. Повмирали люде, хто виїхав. Жилих, моʼ, з п’ять осель набереться. А Шептулихина хата і того далі. В самому лісі. За кілометра півтора звідси.

Над головою незнайомця знову закричав птах. Жінки, не криючись, перехрестились.

– В лісі?

– Еге. Та воно по дорозі й по дорозі, а коли розходитись буде, то вліво, а затим – правіше беріть.

Гість мовчки кивнув. Йому, вочевидь, було все одно. Хоч на край світу. Ще й птаха, мов підстрелена, кричить. То відлетить, то вернеться. Кличе, чи що? Зиркнув на крука, зітхнув, витягнув шкіряний гаманець, дістав кілька двохсоток і простягнув.

– За полем, по той бік, чоловік. Йому допомога треба, бо з ногою… може, й перелом… Гроші ось. Організуйте.

Жінки дивились на купюри з недовірою, зате одноногий сусіда до рук взяв, перерахував і присвиснув.

– Дві штуки?

– Більше треба?

І тут жіноцтво отямилось:

– Господь з вами! Льошко, ану віддай назад.

– Віддай, кажу… – Галька ще й у бік штовхнула для певності.

– Та що ми… Хіба не люди? Заберіть…

Нінка взагалі зітхнула, мовляв, а раптом криваві які тикаєш? Добери, хто й звідки? Проте чоловік забирати не став, більше не глянув на папірці, натомість спокійнісінько розвернувся й пішов… за птахом. Троє кілька хвилин мовчки спостерігали, як примара зникає в кінці вулиці, а коли і крука несила було розгледіти в сутінковому небі, неначе прокинулись:

– І що то було?

– Не знаю, дівчата, але теє… я наче вже його десь бачив.

– Еге. Де? Перепив, то з чортиками гомонів?

– Галю…

– Що? – спитала худюча Галина.

– А як кому й справді допомога треба? – сердешна Нінка малювала в уяві страшні картинки скаліченого.

– Можна у район подзвонити. Так швидка навряд чи проїде. Вгрузне… І хто знає, є той постраждалий чи приверзлося… Бачила, який чудний?

– Еге…

– Що «еге»? Перевірити треба, бо ніч, потім очей не стулиш від думок. Льошо…

– Що?

– Що? Коня дай. Шурхіт, диви, і по розмоклій дорозі пройде. Сильна тварина.

Чолов’яга замислено чухав потилицю:

– Шурхіт, дівчата, де хоч пройде.

– Ну то даси?

Олексій дивився вдалеч, вочевидь, щось пригадуючи:

– А впораєтесь?

Нінка випнула груди, гойднула ними, все одно, що зброю масового враження продемонструвала, і спитала:

– Сумніваєшся?

Олексій сплюнув:

– Згадав!

– Ну-ну… – всміхнулись і швиденько пішли у двір. Марна справа – вислуховувати хмільні спогади. Нащо? Натомість жіноцтво уміло хазяйнувало біля коня. Чорний красень вилискував боками, іржав у долоні й, здавалось, радів скорій дорозі. Господар зітхнув розчаровано, мовляв, баби, однак характер гору взяв. Адже бідолаха не полінувався і таки пошкутильгав до хати, довго вовтузився біля вікна, а вийшов, що нова копійка, переможно розмахуючи газетою.

– Осьдечки, дівчата. Я ж казав! Бачив я цю пику раніше. Ось.

Сусідки зиркнули на першу шпальту обласного тижневика. Мер Городового? Шоковано роззявили роти:

– Та невже?

– Перейбиніс?

– І що така цяця у нашому болоті забула?

– А може, теє? Схожий, га?

– Ну-ну, – Олексій вдоволено шкірив зуби, затискаючи в руках новенькі банкноти. Але щастя тривало не довго. Збагнувши, що й до чого, Галька зі швидкістю факіра висмикнула гроші з рук: