Олена Печорна - Химерниця

– Кру-кру… Кру-кру… Кру-кру…

– Тут уже? Тут. Веди.

Спершу гість наштовхнувся на колодязь, намацав на цямрині відро і зрадів, витягнув повнісіньке, опустив голову, жадібно ковтав воду, доки не напився досхочу. Смачна водиця. Це якщо колодязь у лісі є, то й люди мають бути. Озирнувся й вкляк:

– Твою дивізію… – неслухняними пальцями нащось почав застібати сорочку, а в голові думкам тісно. Хто така? Одяг чудний, ще й крук на плечі вмостився он і не ворухнеться. Вогні горять. Свічки, видно. Відьма, чи що? Але ж Шептулиха старою мусила бути. Тьомич же розповідав, що баба. Підходити ближче чи ні? Мара лісова, прости Господи. Хоч би слово сказала, а то, моʼ, – як їх? – галюцинації почались. Твою дивізію… Пропадати, так з музикою – і бовкнув перше, що спало на думку:

– Мені б до Марії Семенівни. Шептулиха. Знаєш таку? Кажуть, хата її десь тут…

Дівчина всміхнулась. Микола знав, що всміхається, хоча роздивитись, як слід, не міг. Аж мороз поза шкірою.

– Рано тобі туди.

Воно ще й дурне якесь:

– Куди?

– До баби Марусі рано. Хоча… ти був біля неї, тільки біда – не сподобалися гостини.

Чоловік геть нічого не зрозумів.

– Не бачив я нікого.

– Чому?

Таки дурна. Нісенітницю городить і регоче.

– Не зустрів я нікого, жодної душі живої.

– Живої – так. Мертві зачекались.

Петрович сіпонувся. Нечисте. Точно. А може, з секти якої? Чи він зовсім тю-тю. Ех. І нащо було золотий ланцюг з хрестиком на шию чіпляти? Либонь, цяцька й годі. Ще аби срібний, з монастиря, а то пропаде, як хлопчак. Згубить його чортиця.

– Ти… хто?

Дівчина сміялась. Уже не криючись. У Петровича від того сміху спиною холодок пішов, у роті пересохло, жижки трусяться. Стоїть. З місця ані руш. Але химерниця сама підійшла. Боса. Коса зіллям пахне, аж памороки забиває. Дивиться. Крук на плечі вовтузиться.

– Убивця.

Петрович і не знав, що в нього серце так гупати може.

В груди мов бубон засунули: «Бум-бум, бум-бум!»

– Хто?

– Ти і я.

Дурдом на виїзді, їй-богу. Чого це він, питається, вислуховує маячню всяку, га? Хіба своїх мало? Он, і без цієї малої божевільних – половина міста.

– Вони вже своїх поховали, ти на черзі.

Еге, хрінові твої діла, дєточко. Точно схибнута.

– Хто поховав? Кого?

– Сам знаєш. Друзяки твої. У землю найближчих поклали. Правда?

Петровича що струмом пройняло, здалося – мить, і сповзе прямісінько під ноги дияволиці. У найближчих друзів справді свіжі могили стоять рядочком, і в нього дві є. На черзі ще одна може бути…

– Це… ти листа надіслала?

– Я б цього не робила, якби не покійниця. Не змогла відмовити.

– Хто покійниця?

– Ніби розумний, а що дитина. Марія Семенівна Шептулиха. Дружина лісника.

– Якого лісника?

– А того, чия могила в лісі, бо ліс – дім для душі…

Микола ледь не сплюнув спересердя, але стримався про всяк випадок…

– Плутаєш, дівко, щось… Марія Семенівна Шептулиха з Тьомичем… помічником моїм три дні тому розмовляла.

Дивачка знизала плечима, аж крук заворушився, навіть крила розправив, щоб втримати рівновагу. Дівча лагідно заговорило до птаха:

– Ш-ш-ш… Втомився? Відпочити хочеш? Хороший…

– Ти чуєш? Тьомич зустрічався з нею тут. Вона упросила, щоб мене привів.

Дівчина зітхнула:

– Чиста душа… Уберегти мене хоче. Ходімо.

– Куди?

– До хати.

– Нащо?

– Гріхи рахувати…

– Твою дивізію! Дістала. Ти, мала, або хильнула, або курнула. Проспись піди.

Дівчина, притримуючи птаха на плечі, слухняненько рушила до хати, вже на порозі спинилась і прошепотіла вкрадливо:

– Дочці твоїй гірше. Їй там не допоможуть. Марно стараються.

Петрович кліпав, мов дитя. Що це? Як це? Звідки?

– Твою…

Лісова самітниця гірко зітхнула:

– Плату завжди беруть чистими…

Нестямився, як біля неї опинився, вчепився за плечі й трусить. Здоровезний мужик, і вдавити може, а зупинитися несила:

– Що тобі від моєї дочки треба? Кажи!

– Кру-кру! Кру-кру! Кру-кру!

Птах зірвався й кричав у нічному небі, немов кликав на допомогу. Дарма. Дівча дивилось прямісінько в очі – без тіні страху, хоч би м’яз який сіпнувся, зате його ноги опору втрачають, от-от упаде.

– Сам винен. В усьому винен сам. Від людей сховаєш, а правда все одно знайде… І забере найдорожче.

Чоловіку забракло кисню. Серце. Голку встромило – аж іскри креше. Дихати… важко. Дівка бачить, а не спиняється, навпаки – шепоче біля самого вуха, і задуха сильнішає.

– Знаєш, у чому рятунок? Та де тобі знати… Скажу і не зрозумієш… Вина має стати провиною.