Олена Печорна - Химерниця

– Твою дивізію…

Розмальовані від підлоги до стелі вони вражали найвибагливішу уяву. Петрович цим якраз не дуже вирізнявся, тому, як донька казала, в осад випав, щелепи підбирати треба. Чого тільки на стінах не було! Квіти, птахи, метелики, силуети людей, моря окраєць, мушлі, дерева, хата під стріхою, а он… Ейфелева вежа. Точно. Ота, що в Парижі. Один в один. Здуріти!

Юна господиня розпушила останню подушку, вмостила біля стіни, озирнулась й рукою в бік столу махнула:

– Сніданок.

– Чудасія… – вимовив, а у самого думки тарганами в голові рояться. – Інго, чуєш, вночі… то ти була, еге?

– Ні. Близнючка, яка душею зветься. Я. Та ви їжте. Не бійтесь, труїти не стану.

Спантеличений, сів й одразу ж відчув, як запахло свіжим хлібом, а рум’яна скоринка взагалі підморгувала-припрошувала, мовляв, скуштуй, спробуй. А що як і справді спробувати? Не їв же другу добу, бо не до того було. Шлунок заскавчав. Ай, була не була. Що втрачати? Відкусив і зразу ж очі заплющив… від задоволення. Ба! Домашній хлібець. Яйце з сіллю, сік цибулі, пару ковтків молока. Це тобі не з магазину. Молоко молоком пахне. Випив, обтер білі вуса долонею й здивувався, мовляв, де тут корова схована? За якою сосною? Дівчина сіла поруч на старенький стілець, відкинула пасмо волосся з обличчя, глянула:

– Не бійтесь. Крука не дою, а молочко з Джерельного. Смачне, цілюще. Куштуйте сміливо. Та і свіженьке ось-ось підвезуть.

– Кру-кру!

– О, вже їдуть.

– Хто?

– Рятівники. Вас рятувати їдуть… від химерниці.

Петрович утомився дивуватись. Хто вона? Як це відбувається? Незрозумілі слова, дивні вчинки, одяг, будинок, крук ручний… Якщо чесно, то в нього взагалі відчуття, що все це – не насправді… Однак навіть тут, у цьому чудернацькому маренні, йому обов’язково треба дізнатись про те, що мучить. І він спитав, ухопивши за руку, немов самітниця лісова втекти збиралась:

– Ти скажи… звідки про Руслану дізналася? З газет?

Господарка всміхнулась, правда гірко.

– Хороша у вас дівчинка. Справді… хороша. Легені у неї горять, випікає зсередини, повітря бракує.

Зблід. Як? Звідки? Дівчина далі вела:

– Не допоможуть їй у клініках.

– Чому?

– Бо хвороба така. Відплатою зветься.

– Що?

Дивилась – душу нанизувала на вістря біди. Та бачив він колись ці очі. Бачив. І погляд судомний. Тільки де? Коли?

– Чужий гріх її наздогнав.

– Чий?

– Батьків.

Долівка хитнулась під ногами. Твою дивізію…

– Мій?

Кивнула і посміхнулась. Інакше. Від усмішки цієї лячно стало. Холод у ногах, а вогонь у грудях.

– Який?

– Багато їх у тебе… Позичати можна. Сам зрозумієш. Скоро.

– Кру-кру!

Визирнула у вікно.

– Збирайтесь. Час.

Чоловік і собі подивився. Встиг помітити недопалок свічки на облущеному підвіконні, а потім нічогісінько збагнути не міг.

З-за сосен спершу з’явився чорний кінь, за ним – віз, а на возі баби у хустках, що квітки барвисті. Між квіток, по вуха в сіні, колихався його персональний водій Васильович і хвацько підкручував вуса, пускаючи бісики то одній молодиці, то другій. Жіноцтво цвіло й пахло, ледь пісень не співало… весільних.

– Нінко, гальмуй.

Пишногруда Нінка вчепилась у віжки:

– Тпру-у-у, Шурхіт. Приїхали.

Васильович усміхався і, певно, вже й думати забув, куди їхав, за ким, нащо. Його ідилію порушила друга квіточка Галька:

– Ось де Шептулиха жила, бачте? А теперечки дівка тут господарює. Тільки… глядіть, дивна вона, чудна.

Васильович сопів, роздивляючись хатину, що гриба-поганку.

– А тут жити можна?

Нінка шкірила рівні рядочки зубів:

– Отож. Ні світла, ні газу. Дев’ятнадцяте століття.

– А… звуть як химерницю вашу?

– Яка ж вона наша? Дика дівка. Інгою кличуть. А прізвища, їй-богу, не знаю. Галько, а ти?

– Еге. Та вона ж приблуда. Не з наших. Звідки? Це хіба у сільського голови спитати. Томка, здається, персональними даними цікавилась.

– Кру-кру!!!

Жінки, мов за командою, позадирали голови, а Васильович сплюнув у свіжу калюжу:

– Знову він. Крук цей.

– Еге. Аж мороз шкірою.

– Свят! Свят! Свят! Захисти і помилуй від нечисті.

– Здоровенькі були, тітко Галю. І вам, Ніно, не хворіти.

Жінки з переляку ледве з воза не зіскочили.

– І тобі день добрий.

– Інго, теє… Ми у справі. До тебе цієї ночі подорожній не прибився часом? Важний мужчина. Аж із Городового.

Дівчина всміхалась:

– Еге. Але на возі он гарніший качається. Нащо вам мій?

Галька сопла під носа:

– Отож… Попереджали ми, що чудна дівка. Ось вам і маєш…