Олена Печорна - Химерниця

– Відьма… – прохрипів.

– Якщо тобі до вподоби, то хай…

– Бісове поріддя…

– Годі. І без того накликав. Спати треба. До світанку три години лишилося, – сказала й пішла до хати, лише босі п’яти й окрайці червоних маків на сорочці майнули.

А він лишився. І що дивно, відпускати почало. Потроху, правда. Підвестися бракувало сил, тому сів, обпершись спиною об ґанок, очі – в нікуди, руками груди масажує. Просвітліло, кажись.

– Твою дивізію…

Микола Петрович Перебийніс, мер міста Городового, прокинувся від лоскоту. Дрібна комашка повзала по долоні туди-сюди, а десь поруч жебоніла у відрі вода. Шия затерпла, спину ломило. Чоловік повільно розплющив очі, й ранкове проміння одразу ж пронизало зіниці. Зіщулився, потягнув руку й повернув голову на звук. Біля стовбура височезної сосни стояло дівча. Смугастий светр, рвані джинси й червоні кросівки якогось дитячого розміру, а ще грива волосся, зібраного докупи яскравою бабкою зі стразів. Дівчина набирала у складені долоньки воду й вмивалась. Шкода, що він не міг бачити обличчя, адже незнайомка стояла спиною. Микола Петрович спробував підвестися, по тілу забігали зграї мурах. Судома. Та воно й не дивно. Виявляється, впливовий чиновник заснув прямісінько на порозі відьмацької хатини. Зморщився. Вилаявся подумки. Чи наснилось, чи справді було? Та й спробуй пригадати все, коли голова тріщить, наче по черепку хто тріснув.

– Прокинулись?

Микола Петрович здригнувся. Незнайомка обернулась і дивилася темними очиськами, аж незатишно стало. На її засмаглому обличчі завмерли крапельки води, а он кілька зібрались докупи і наважились сповзти нижче – красивим вигином шиї. Дівчина легким рухом витерла вологу. Лляний рушник майнув вишивкою, і чоловік мимоволі сіпнувся. Вишивка вчора була… на відьмі. А це дівка та й годі. Он джинси драні. Модні.

– Треба було до хати йти спати, бо спина болітиме. —?..

– Мовчите, то й мовчіть. Мене Інгою звуть.

Дівчина почепила рушник на обрубану гілку й запитала: – Снідати будете? Часу мало. По вас їдуть уже.

– Хто?

– Ваші.

– ?.. Хто ти така?

– Ніхто. Гостя лісу, – і пройшла повз, ранок хитнувши.

Микола Петрович підвівся, спробував обтрусити землю й соснові голки. Он і за пазухою. Красень – пожмаканий, по вуха у землі, ґудзики відірвані, краватка на спині теліпається. Вилаявся й пішов до ручного умивальника, зиркнув у невеличке люстерко.

– Твою дивізію… Пика, що у чорта.

Зітхнув, набрав повні пригорщі води і плеснув у обличчя, провів за шиєю, трусонув головою.

– Ану… зібратись! Перебийніс удар уміє тримати.

Добре було б ще дізнатися чий? Сплюнув прямісінько у траву, розполохав мурашок, і вони забігали по своїх крихітних стежинках. Оце ступиш – і зникне світ мурашиний. Певно, щось схоже відбувається і зі світом людей. Хтось десь смикає за мотузки чужих доль з певним умислом. А його нитки взагалі вузлом зав’язали – хіба зубами роздереш.

– Інга, – вимовив уголос, ніби смакуючи ім’я. Чомусь не зникає відчуття, що він бачив її… Вже. Колись. Певно. А може, то ніч. Уночі – що? І не таке приверзеться.

– Так йдете? – у вікні з’явилася.

– Іду.

Хатинка заскрипіла, мов сварлива старенька, однак впустила. Не побігла по лісу, кудкудакаючи, як ото в казках дім баби Яги. Звичайна хатина. Маленька. Сіни травою пахнуть. Чи сіном? А кімната одна. Стеля низька, ще трохи – і його макітри торкнеться. Наче падає. Он і вікна при самій землі. Стіни білені. Піч ліворуч від дверей. Дух теплий іде. Це мала піч витопила? Чудасія. Крок ступив уперед, стара підлога заскрипіла. Голову підняв, а звідусіль – рушники, рушники, рушники. Біля протилежної стіни, в кутку, стіл стоїть. Ого! Зі справжнього дерева витесаний. Уміло. Добротний стіл, хоч і старий, видно. А госпо диня ловка. Скатертиною застелила. Білою. На скатертині – глиняна чашка, поряд хліба окраєць, яйце, цибулина зелена. Сніданок, значить. А де ж сама поділась?

Відчув рух, озирнувся. За грубкою, яка вмостилась посеред кімнати і умовно відділяла спальну зону, стояло залізне ліжко. Ти диви! Він такого і в музеях не бачив. З кованими бильцями, і не просто кованими, а квітки якісь, листя, ягідки. Панське, їй-богу. Величезне. Скільки ж воно місця займає? Ще й периною вкрите. З пуху. Подушки – взагалі що хмарини. Дівчина до його персони навіть не озирнулася, стояла спиною і вміло давала тому багатству лад, заправляючи постіль. Але Петрович і про неї забув, і про ліжко, і про долю свою нещасну, бо на стіни глянув і рота роззявив: