Олена Печорна - Химерниця

– Удався день…

Спотикнувся, вилаявся. Треба по стежці. Он же, витоптано між могил. Барвінок плететься, наче рядно накинули на галявину. Щось всередині настирливо нашіптувало «не варто», але ноги самі рухались, тим часом мозок хаотично відшукував логічне пояснення. А може, залишки кладовища? Еге. Древнього. Наблизився, придивився, хоч у самого серце в грудях гупотить, аж нудить. Нічо. Він же дядько серйозний. Розбереться. Так. Дві могилки поряд. Еге. Та, що ліворуч, – свіжа, глину он дощем розмило. Значить, не залишки і не древнє, та й не кладовище. Всього три хрести, тільки третю могилу нащось віддаля викопали, поруч зламаний стовбур сосни лежить. Ти бач, яку лаву для відвідувачів облаштували. Якби телефон – і прочитати можна було б – хто, бо літери якісь…

– Кру-кру! – прокричало раптово і зовсім поруч, Петрович аж сіпонувся й інстинктивно присів на сосну. Густі сутінки непомітно запливли в темряву. Справжня ніч вкрила ліс, он і місяць повісила, за гілку перече пивши. Тривожно, аж у грудях шкребе. Поклав руку й почав масажувати. Де ти взялась, нечиста сило? Звести, надумала, еге.

– Вдавишся, – прохрипів, але серце прихопило добряче, аж заніміло зліва. Так і загнутись посеред лісу недовго, а шукати не одразу почнуть. Тьомич у лікарні з ногою. Напевно. А може, баби гроші в кишеню, а самі – на піч. Хоча Васильович є. Так той від робочої машини й кроку убік не ступить. Ет. Німці зі своїми інвестиціями вже у столицю давно гайнули, а на Городовому хрестик поставили, бо хіба ж так бізнес ведуть? От куди мер міста, а заразом (не для широкого загалу) власник цегельного заводу рвонув? Чого?

– Кру… – Птах примостився поруч. Всівся за два кроки від нього й сидить собі. Чекає? Щоб Петрович загнувся, еге? Нехороший птах крук. Вісник смерті.

– Шо всівся? Не діждешся…

У відповідь чоловіка скрутило. Гострий біль у грудях, як цвяхом прибив, не підвестись. Дихай… Заледве розідрав сорочку, хапонув повітря ротом, відчув, як пахне волога деревина й мох. Згори зривались поодинокі краплі, капотіли на груди та обличчя. Це, певно, вітер знову розходився. Отут, лежачи на поваленому стовбурі, біля самої землі, він поклястися міг, що чує гул від коріння.

– Кру…

– Та… вмовкни. Сконаю, тоді…

Птах тріпонув крильми й стрибнув ще ближче.

– Ждеш, еге? Ну, сиди. Жди, брат. Я оце теж жду, жду, а їй, Русьці моїй, не легшає… чогось.

Заворушився, дістав з кишені гаманця, розкрив, провів пальцем там, де було сховане фото дочки. Його не розгледіти, хай, але дівча перед очима й без того стоїть. Світловолоса, худенька, очі – водичка. Чисті. Йому все не до того було… Де там у очі зазирати, коли справ по горло, гориш у кріслі, все комусь щось треба. А оце, коли останнього разу провідував, вже й виходив, то Руся подивилась услід. Жаліс ливо подивилась, зашкребло в грудях, навіть вернутися хотів, але не зміг. Злякався. Чисті оченята. Значить, водичка.

– Гей…

Птах ворухнувся.

– Слухай, а давай махнемось, га? Я замість неї? Пі дійде?

Крук розправив крила, змахнув раз-вдруге й знову всівся.

– Не терпиться? І я не втерпів, коли писульку отримав. Еге. Десь вона тут була… Ось. Я ж усе до словечка запам’ятав, ти не думай. Еге… Від Шептулихи Марусі, Джерельне, хутір Лісовий. Твоя хазяйка?

Вітер стих в одну мить, наче припнули його. Тиша – Петровичу перехреститись закортіло, він навіть хрест золо тий на грудях намацав.

– Твоя… Що вона у листі написала? Га? Що воно значить?

«Свіжі могили ритимуть. І кластимуть у землю найближчих» .

Птах каркнув і злетів. Цього разу полетів біля самої землі. Повільно. Певно, розумів, що рухатись швидше гість не зможе.

Вона чекала на нього й запалювала свічки. Сім. Їх кількість ніби мала якесь особливе значення. Ставила тремтливі вогники на вікна, стіл, припічок, полиці. Затим, роздивляючись гру тіней, чесала довге волосся. Воно відросло за ці роки й закривало сідниці чорними хвилями. Густе. Кра сиве. Лискуче. Нині пахло ромашкою, чередою і хвоєю.

– Ось-ось прийде… Іде… – співала-нашіптувала. – Що ж це я забарилась?

Волосся заплела у косу, перев’язала травою, рушила до дерев’яної скрині, відкрила важке віко і дістала полотняну сорочку, квітками вишиту. Швидким рухом стягнула джинси, кофтину, оголила засмагле тіло, аж протягам гаряче стало, миттю пірнула в сорочку, пояском червоним підперезалась і стала посеред кімнати, як намальована. Тихенько капці скинула й босоніж на долівку, завіси скрипнули – і ноги в росу.